Не так просто було наздогнати купців. Молдавани перепочили лише один раз і зовсім недовго, про що свідчив свіжий кізяк обіч дороги, де паслися їхні коні. Мабуть, вони поспішали потрапити додому або ж до найближчого населеного пункту ще завидна.
Тим часом Петро з дівчатами якийсь час скакали підтюпцем, тоді знову погнали коней учвал. І тут Сава помітив попереду на закруті шляху три вози, які їхали не просто швидко, а, здавалося, летіли над шляхом. Купці панічно втікали від них, один з яких був у турецькому вбранні з двома пістолями за поясом, двоє відстали і ще один, також у чалмі, скакав віддалік. На каруцах лежало по кілька невеликих лантухів. Раптом останній віз спинився, а коні поскакали далі. Їздовий зіскочив на дорогу й побіг наздоганяти упряжку, але уздрівши, що наближається Потурнак, чкурнув у терновник. Петро вхопив переднього з четвірки за вуздечку, і коні зупинились. Вони були схарапуджені і натужно хрипіли. Наблизились дівчата, і господар упряжки, спостерігши, що то жінки, вийшов з кущів.
— Друже, ти так утікав, немовби за тобою зграя вовків гналася, — гукнув Петро купцеві молдавською.
— У цих краях водиться звір, лютіший за вовка, — відказав чоловік також по-молдавськи. — Ми думали, що нас яничари переслідують... — Він підібрав віжки і став лагідно поплескувати рукою коней, бурмочучи: — Сарака до міне... Пробачте, що батожив вас нещадно. Ви ж і постарались — разом з дишлом штельвагу відірвали. Мей-мей, і як ви тільки не заплуталися в посторонках?! Могли й ноги повиламувати.
— Дай їм трохи перепочити — вони й пробачать тобі, — порадив Потурнак.
Двоє передніх, уздрівши, що їхній товариш мирно бесідує з турком, спинили коней і звіддалік спостерігали.
— Що завело тебе, чужинцю, аж так далеко від рідної землі?
— Таки далеко, — погодився Потурнак. — А треба ж іще далі. Чи не підкажеш, шановний, найкоротший шлях до Кишинева?
— Іншого, крім того, на якому ти стоїш, поки немає. Роздоріжжя з’являться у Каушанах — аж чотири їх. Там ти будеш тільки під вечір, якщо гнатимеш коней так, як зараз. Пильнуй, бо тобі можуть показати дорогу через Тигин, а це верст тридцять замість двадцяти.
— Хіба там не знають, куди яка дорога веде?
— Знають, — відказав купець, — але це ворожий тобі край. — На широкому обличчі молдаванина майнула заклопотаність. — Як ти тільки не боїшся?!
— Боюсь. Але є причина, важливіша за страх.
— Немає нічого значнішого за страх, — заперечив купець. — Страх змушує тремтіти, а часом робити й таке, чого ніколи не зробив би ні окремий чоловік, ні цілий народ.
Вони підвели коней до каруци і стали прилаштовувати на місце дишло й штельвагу. Коли все полагодили і купець вмостився на лаві їздового, озвався Потурнак:
— Поміркуй, друже, над тим, чого це ваш господар Йона Вода Лютий, замість спокійнісінько платити данину султанові, підняв колись повстання? Адже вас, пробач, порівняно з турками жменька. Хіба Лютий мав бодай мізерну надію на перемогу? Не було в нього такої надії. Чи боялися він і ті, хто за ним пішов? Чи боялися дві тисячі козаків, які відгукнулися на його поклик? Авжеж боялися, але пішли на неминучу смерть.
Потурнак скочив у сідло, тоді взяв за повід нав’юченого коня й додав:
— Поміркуй над тим, чи є щось важливіше за страх.
— Хто ти? — почув услід Петро.
У відповідь він махнув рукою, мовляв, "Бувай!"
"Цьому верхівцеві треба б вищого коня..." — думала Меланія, споглядаючи чоловіка у турецькому вбранні — їхнім господарем, який скакав попереду.
Після того як вона втратила була свідомість на кораблі, він до неї більше не наближався — усе переказував через Наталку. У постоялому дворі їх смачно нагодували. Донька господаря принесла увечері пахучий напар із трав з медом, після якого до Меланії повернулися сили. Дівчина так-сяк тямила по-українському, і від неї вони довідалися, що недавно тут побувало козацьке військо на суднах і що жителі позафортечного міста змушені були рятуватися у дністровських плавнях. Проте на берег козаки не висадилися. Тільки перечекали бурю і знову в море вийшли. Донька господаря цікавилася, хто ті двоє, що їх привезли. Це була не спроба вивідати, а звичайна допитливість підлітка. "Старший — наш чоловік, — сказала Наталка. — Він купив нас на невільницькому базарі у Стамбулі. Везе в Кишинів, де в нього маєток". — "Справді?! — здивувалася дівчина. — Я бувала в Кишиневі — з батьком їздила. Там немає маєтків. Кишинів — маленьке містечко". — "Ну, він так каже... По-нашому, правда, не дуже тямить. Може, не маєток, а якесь угіддя". — "Вас тільки двоє в нього?" — допитувалася дівчина. "Схоже, так". — "А яка з вас стане першою?" Завваживши подив на обличчі Наталки, пояснила: "В мусульманських сім’ях обов’язково є перша дружина. Ну, та, що дає лад усьому". — "Може, старша?" — озвалась Меланія. "Ну, старша, перша, однаково". — "Він поки що не вибрав", — сказала Наталка, тамуючи посмішку. "А той — другий — його раб?" — знову дівчина. Меланія вже збиралася відповісти, що в різних ситуаціях той був то за брата, то за товариша, то за раба, але її випередила Наталка: "Так, то його раб".
Тим часом вершник поминув двох візників, навіть не покосувавши оком у їхній бік. Либонь, він їх зневажав за те, що кинули напризволяще товариша. Раб не наближався, і їхав на такій самій відстані, як і до того. Коли подолали верст із десять і залишили далеко позаду молдавських купців, передній раптом повернув коня ліворуч, сіпнув за повод нав’юченого і, обернувшись до дівчат, кивнув, аби слідували за ним.
За півсотні сажнів від дороги розкинувся густий гай. У Меланії щось важке піднялось, як тоді на кораблі, коли товариш турка заступив їй двері в каюту. Їхали поміж дерев на схід. Густий змішаний ліс дедалі змінювали верби й осокори, що свідчило про наближення до ріки. Коні вийшли до невеличкого потоку й жадібно припали до води. Чулося говть-говть. Позаду зашурхотіло — наближався вершник, який їхав увесь час на відстані. Його кінь також кинувся до води і заходився її жадібно втягувати в себе. Обличчя верхівця було запнуте запиналом від чалми.
— А чого у раба обличчя весь час заховане? — поцікавилась Меланія у Наталки.