Корабель, з якого ще не встигли зняти стяг Пророка, бачили люди, що рухались невільницьким шляхом на північ. Одні з них сиділи на возах, інші гарцювали на породистих арабських скакунах; ще інші йшли пішки, несучи перекинуті через плечі торби. Їх теж супроводжували кінно кілька поранених козаків.
Тим часом флотилія чайок стрімко віддалялася від спустошеного Казікермена. Не стало видно вже переправи, розчинились у світанковому мареві сірі фортечні мури. Микошинський, спостерігши, як швидко намокають сорочки на спинах гребців, наказав частіше мінятися на веслах, а тим, хто відбув свою чергу, видавати по шматку смаженої дичини й коржа.
— Гей, гей, хлоп’ята! — підганяв він. — Нам би тільки до лиману... А там я знаю один острів...В
ін сторожко оглядав обидва береги. Але єдиними рухомими предметами на них були тіні від хмар, що їх гнало південно-західним вітром, а звуками — курликання журавлів, що відлітали у вирій. Чи не вперше подумав Микошинський, що в його сорок років годилося б уже сім’ю мати. Згадав Ольгу — небогу Костянтина Острозького, з якою познайомився торік, коли гостював у князя. Двадцятирічна смаглявка дивилась на нього не тільки з цікавістю (знала-бо, що він з Низу); в мороці її очей вгадувалися ніжність і водночас гріх. Вона завжди тримала на руках дитя когось із челядників, ніби виказуючи цим бажання самою стати матір’ю. Вони тоді не порозумілися, але невидимий зв’язок зостався. Лист, що привіз Телемах від Ольги, попри прохолодну світську ввічливість був щирим.
"Пресвятий Миколо Чудотворцю, не дай загинути в чужому краї. Останній це похід у моєму житті, останній. Подамся потому в родове гніздо на Волинь, а там поберуся з Ольгою. Князь Костянтин здогадується про нашу приязнь і схвалив би шлюб. А братчики іншого отамана оберуть".
На правому березі Микошинський помітив табун диких коней, які прийшли на водопій. Невдовзі проминули річище Інгульця і старовинне зруйноване місто неподалік від нього. То був орієнтир: до лиману вже залишалося півдня.
— Пане гетьмане, — озвався посланець Рудольфа Другого литовською. — Це вже турецька земля?
— Це руська земля, — відказав Микошинський також литовською. — І одвіку була нею. А Казікермен — тільки їхня фортеця. Років двісті тому там стояла русько-литовська залога. І називалася вона Вітовтова Митниця. А ще до того — руська фортеця Біла Вежа.
Не раз ходив отаман у морські походи і завжди дивувався, зустрічаючи руїни міст на Дніпрових берегах. Більшість із них русичі спорудили ще задовго до монгольської навали; а траплялися й давніші, невідомо ким побудовані. Край був колись заселений; торгові судна з усього світу піднімалися аж до порогів. А тепер тут кочівники випасають табуни коней, а по Дніпру військові галери плавають.
Тим часом вітер ущух, хмар поменшало, а сонце зависло на півдорозі між полуднем та заходом. І тут гетьман помітив з правого боку, в степу, сірий хвіст куряви. Десь за версту, паралельно Дніпру, скакав загін. Вершників не було видно, але, судячи з густої куряви, що за ними тяглася, їх мусило там бути зо дві дюжини.
Помітив куряву й Потурнак. Прикрившись від сонця долонею, він вдивлявся в рухому сіру хмарку.
— Яничари, — озвався нарешті. — Дуже поспішають.
— Схоже, — погодився отаман. — Поспішають в Очаків, щоб попередити.
— Вони нас помітили, — знову Потурнак.
— Навряд чи. Ми ж їх не бачимо. Тільки курява... Заночують у Білозерці, а вдосвіта на свіжих конях вирушать до переправи, що в дніпро-бузькому лимані. А там до Очакова — півдня чвалом. Оскільки ми їх наздогнали, то, отже, рухаємося швидше. І до Очакова підійдемо раніше.
Ще не скінчилася лагідна осіння ніч, коли в різних кінцях острова закуріли вогнища. Отаман наказав кашоварам не шкодувати ситного харчу — м’яса в’яленого, дичини. До Очакова-бо світ неблизький, сила веслярам потрібна.
Тільки-но засіріло на сході, як козацька флотилія, попетлявши поміж островами, вилинула на водну гладінь, краю якої не було видно.
— Це вже море? — запитав Приблуда у Потурнака.
— До моря далеко. Лиман це.Східний вітер, дихання якого знати було ще з ночі, напнув вітрила. Флотилія стрімко неслася повз правий берег, обриси якого ледь угадувалися на півночі у світанковій імлі.
Коли перші промені визолотили плесо лиману, Микошинський наказав чайковським підняти прапори куренів і стяг Рудольфа Другого.
— Поскидайте, хлопці, шапки! — наказав він. — Братчиків чимало тут полягло торік. Січа велика була — на воді й на суходолі. Пошарпали ми тоді військо їхнє, але походу на германця їм не зірвали. Отут, де ми тепер, стояв великий турецький флот. Ми ж прибули всього на сімнадцятьох чайках.
— Відсалютуємо, батьку, — озвався хтось із веслярів.По хвилі вагань Микошинський відказав:
— Треба б. Але у них також є бекетові і система сповіщення. Викажемо себе.
Коли праворуч знову засіріли обриси берега, гетьман дав знак веслярам, і чайки зірвалися з місць; вони, здавалось, вже не пливли, а летіли над водою.
УЗУН-КАЛЕ
Лагідний ранок видався в Узун-Кале . Плесо лиману парувало легким туманцем. Просвічений першими променями сходу, він нагадував рожевий мигдалевий цвіт, розсипаний по воді.
— Мир і благоденство! — прокричав з мінарету мулла на закінчення ранкової молитви. — В Узун-Кале все спокійно. Аллах з нами!
На палубах суденець, що ночували в гавані, стали з’являтися люди; залунали команди на військових кораблях. Почалася буденна робота порту: з високих двоколісних возів, запряжених одногорбими верблюдами, татари знімали кулі з сіллю і клали на причал. Там же, брязкаючи кайданами, раби зносили по трапу з суден килими, сувої шовку, бронзовий посуд, шаблі, виготовлені зброярами Дамаска, Стамбула та Варни.
На шляху з боку лиману з’явилася велика мажара, вантажена лантухами з зерном, яку тягли четверо коней і супроводжували троє вершників. За нею — дві легші, запряжені парами коней. А віддалік рухалися ще три упряжки. На візникові й вершниках першого возу були свити й шаровари, що виказувало в них мешканців України, ті ж, що їхали за ними, були у польському вбранні, а на останніх був одяг литвинів. Усі вони таборували в плавнях, очікуючи ранку.