Проминули гирло невеликої річки Дрімайлівки, а невдовзі на похилому березі з’явились руїни безлюдного міста-фортеці, невідомо ким і коли побудованого, як і ким і коли зруйнованого. Від нього до Казікермена лишалося півтори-дві години швидкої плавби. Згасав день, і вже густішали сутінки; довкіл ні голосу, ні вогника. Тільки чулося рипіння кочетів та плюскіт води під сотнями весел.
Коли вже засутеніло, на кормі передньої чайки дали знак, і судна зупинилися. Гетьман наказав чайковським зійти на берег. А там, на колі, запропонував план узяття Казікермена.
Прогриміли гарматні постріли.
— Почалося, — тихо мовив Потурнак.
Він сидів поруч із Савою на отаманській чайці і вдивлявся в нічний обрій, на якому з’явилася слабка смуга світла.
То були не ранкові промені; то півтисячі козаків, що ховалися в порослій чагарями ярузі неподалік від Казікермена, майже одночасно запалили смолоскипи і кинулись на фортецю.
Яничари, збиті з пантелику великою кількістю людей з палаючими головнями, що з’явились невідь-звідки, розпочали гарматну стрілянину. Проте ядра летіли над головами напасників, бо ті вже долали передфортечний рів. Тим часом збігалася сторожа з усього укріплення. І тут козаки разом загасили смолоскипи; настала темінь, яку розривали спалахи мушкетних пострілів на стінах. Скоро яничари, збагнувши, що ціляться в ніч, припинили стрілянину і приготувалися відбивати штурм.
Чайка гетьмана уткнулася в стрімкий берег біля самої фортеці. Сава, а за ним Потурнак і сурмач позіскакували з судна й поспішили слідом за Микошинським. Від інших чайок, що причалили неподалік, теж бігли люди. На фортечних стінах і побіля них не вгадувалося жодного охоронця. Проте браму, до якої привела кам’яниста дорога, було замкнено. Гетьман сказав щось одному з гармашів, і той кинувся назад до суден і скоро приніс барильце з порохом.
Вибухом зірвало не тільки браму, а й вежу і частину стіни. Сильний спалах на мить освітив мур фортеці, білі будинки під рудими черепичними дахами, вирвав з мороку Дніпро, на поверхні якого, здавалося, плавав товстий ланцюг, а віддалік стояла галера.
Яничари, збагнувши, що люди зі смолоскипами не основні сили нападників, а тільки приманка, кинулись у прибережний бік міста, але там уже панували козаки. У мороці ночі сіре вбрання робило їх схожими на тіні, що ковзали між будинками; багато хижих тіней.
— Гяури! Гяури! — волали турецькі воїни, запекло відбиваючись.
Дехто з них уже конав, розпластавшись на землі, а більшість втікала до південної брами.
Ще один сильний вибух трусонув нічне небо. То висадили в повітря місце, де кріпився ланцюг, яким перегороджували Дніпро. З цим вибухом, що припав на кінець ночі, темінь стала кудись витікати; спочатку з’явився мінарет, потому дах мечеті, затим оселі й кам’яниста дорога, що перетинала місто з півночі на південь. Тим часом зо дві сотні яничарів, діставшись конов’язей, повискакували на коней і охляп погнали в степ. Білі плащі майоріли на вітрі і робили їх схожими на духів, котрих зненацька застав світанок, і вони намагаються хутчіш покинути цей світ.
— Погано, — мовив гетьман, дивлячись їм услід.
— Що погано, пане-батьку? — поцікавився Приблуда.
— Звістка про напад скоро пошириться... В Очакові нас може підстерігати ціла ескадра.
Сава раптом усвідомив, що стоїть на тій самій дорозі, якою йшов у гурті бранців кілька місяців тому. На мить відчув гострий біль у зап’ястях від сириці (то була тільки пам’ять про біль), немовби побачив смаглявих казікерменських дітлахів, котрі кидали в невільників камінцями. Де ті діти? Де мешканці, що тоді дивилися на людей у валці, — хто з цікавістю, хто вороже, а були й такі, чиї очі теплилися співчуттям. З осель не з’явилося жодної душі. Сава раптом відчув, що гостре бажання помсти, яке сиділо в ньому з часу полону, зникло, ніби вигоріло, і від нього залишився самий тільки попіл.
І тут з дворів почали виходити люди. То були невільники, яким нікуди, та й не треба було втікати. Дехто мав на ногах колодки, дехто ланцюг з ядром.
На обличчях багатьох воїнів, хто прибіг на поклик сурми, вгадувалося розчарування, а в очах блискали лихі вогники. Козаки нагадували голодних вовків, яких відірвали від переслідування здобичі. Більшість мешканців повтікали на конях крізь південну браму, щойно почувши постріли, решта — жінки, чоловіки яких пішли в похід на Молдавію, старі та діти — замкнулись у мечеті.
— Батьку, накажи підірвати мечеть! — кричали з натовпу.
— Богдане, не роби цього, — порадив Потурнак, який стояв поруч з гетьманом.
— Братове, — звернувся ватаг до натовпу. — Казікермен — це бідна турецька залога — і тільки. Я ж веду вас туди, де золото, зброя, якій ціни немає, дорогі сукна... Якщо ж затримаємось тут, то звістка про наш намір дійде до Стамбула хутчіше, ніж ми виберемося в Чорне море. Султан зжене до Очакова всю свою армату, аби перетнути нам шлях.
— Підірвемо храм сатани та й подамося до моря! — вигукнули з натовпу.
— То Божий храм, Богдане, — знову Потурнак. — Та й нащо тобі зайва кров?
— Устиме, — гукнув гетьман до гармаша, — неси барильце з порохом! Підірвемо. Але не мечеть, а яничарський арсенал.
У Казікермені половина мешканців були яничари, решта гендлярі, ремісники, рибалки та пастухи. Невільників було стільки ж, як і цивільних. На березі з них позбивали кайдани. Поміж натовпу виявилося кілька чоловіків, котрих полонили тоді ж, коли й Саву. Татари кинули їх непритомними на переправі; місцеві жителі виходили, кого змогли і зробили своїми рабами. Невільники ж із старожилів пам’ятали тих полонених, що їх гнали вулицею навесні. Сава розпитував про Меланію, але ніхто нічого не знав. Оповідали, що з того — першого — полону яничари купили великий гурт хлопчаків; їх відправили на галері до Стамбула. Дітей з другого полону також забрало військове судно.
Коли над Казікерменом сяйнув перший сонячний промінь, від причалу відпливла галера, завантажена зброєю з яничарського арсеналу, гарматами, знятими з мурів, лантухами з зерном та всіляким крамом. Пасажирами на судні були колишні невільники, веслярами — недавні турецькі матроси, а командою — дюжина поранених запорожців. Звільнені сіромахи не шкодували таволги, як і лайок, для своїх недавніх мучителів.