Омелько прив'язав гнідого до конов'язі.
Легко зняв лантухи із зерном і, перекинувши зав'язки через плече, поніс у млин.
— Що там у тебе, чоловіче?
— В одному на дерть. У другому віяне мливо на борошно. На шулики на Маковія.
— Тоді тягни нагору міх із мливом і засипай у кіш. Та, гляди, не чіпай закрутку, бо камені на тонке борошно виставлені. А я піду — пущу воду. Омелько засипав у кіш провіяне зерно. У цей час мірошник вийшов із млина, підняв ляду перед потоками. Вода радісно зашуміла в потоках, впала-вдарила на лопаті колеса. Колесо здригнулось. Якусь мить стояло і тремтіло. Та ось колесо зарипіло і зрушилось. Тугий струмінь води бився в лопаті, розливався склистою плівкою по ободу, вигравав рожевими іскрами під першими рожевими променями сонця.
Закрутились у млині вали, корби, здоровенні дерев'яні колеса зубчаті, задвигтіли сірі жорна, припорошені, мов опастю, білим пилком млива.
І тонкою цівкою у корито посипалось тепле пахуче борошно. Мірошник підступив до корита, потер пучками тепле борошно, понюхав і зиркнув на Омелька жовтуватими, наче вовчими, очима.
— Ти, чоловіче, не тутешній?.. Та наче й не ратай…
Омелько випростав долоні з-під вислих обшарпаних рукавів чорної киреї. — Помацай мозолі! — Лагідно сказав Омелько. Та тільки мірошник торкнувся просто кістяних мозолів, як Омелько прихопив його пальці. І мірошник не міг а ні стиснути пальці в кулак, а ні видерти їх з Омелькових рук.
— Пусти! — Якось перелякано і враз схриплим голосом попрохав мірошник. — Це я тобі показав, що я справді працюю! — Омелько відпустив товстенні пальці мірошника і поткнув йому в руки порожній лантух. — Пускай борошно в лантух!
Мірошник, недобре косячи жовтим оком, наставив лантух під струмінь теплого борошна. Та зразу потягся до великого козуба, щоб мірку взяти та відміряти собі за труди свіжого борошна.
— Полиш мірку! — Зупинив його Омелько. — Я грошима плачу! — І побрязкотів за пазухою монетами у капшуку.
Мірошник здивовано скинув брови, відкрив рота, та й закрив, нічого на сказавши.
— Зав'яжи та постав… Тепер засипай на дерть. Та закрути закрутку на дерть. Дрібної мені не треба.
І Омелько пильно дивився, куди повертав закрутку мельник.
А коли дерть переставала вже сипатись, він спитав.
— Тобі скільки — три чи тридцять срібників платити?
Очі в мельника забігали, він став відступати до стіни, заводячи руку за спину.
Омелько вихопив з-за поли киреї пістоль.
— Руки, матері твоїй ковінька! Востаннє питаю: три чи тридцять?
Мельник підняв руки, очі в нього бігали, не могли ні на чому спинитись. — Ну…. нехай… три…
— Добре. Ось тобі три таляри! — Омелько кинув один за другим три грубезні йохимсталяри у кіш. І в ту ж мить щосили повернув закрутку.
Жорна заскреготіли одне об друге.
— Що ти робиш?! Не займай закрутку!!! Пусти мене! — Репетував мірошник, але стояв на місці.
Верхнє жорно вже скреготіло по нижньому — висікало іскри.
Запахло підгорілим борошном.
— Та хто тебе не пускає? Іди. Спиняй. Я вже твої камені посріблив.
Омелько тримав пістоля, вперши ліктя у стегно.
— Іди, іди! Тепер тільки в тебе срібні жорна!
Мірошник боком, боком, попід стіною підкотився до закрутки і в останню мить підняв верхній камінь, бо жорна вже почали зі скреготом крушитись. Омелько боком, не зводячи люфи пістоля з мірошника, вийшов із млина і став навпроти дверей.
— Тепер винеси обидва лантухи на двір. Пов'яжи їх між собою отими мотузками. Та добре, гляди! Якщо обірветься з коня, то я тобі вуса вирву і у вуха затовчу. Та повантаж на гнідого… От і добре… А тепер стань отамо під стіну і слухай. Ти оце думаєш, що я божевільний? Ти просто йолоп: чи тобі Галька не казала, що в мене третій кінь гнідий? І їхніх лантухів із фарбованої плоскіні не впізнав! І ти думаєш, що я оце своїми талярами тобі жорна посріблив?
Омелько витяг з-за пазухи капшук із сріблом.
— Добре, що ти сказав тільки три. А посипав би всі у коші твого капшука. Я забрав всі свої, їх тобі Галька принесла, та Симонові гроші, що він тобі позичив… Та не стискай п'ястуки і не зиркай на мене вовком! Мене ти не вкусиш — і не продаси, як Симона! Ти краще думай, як тобі Симона із узилища та визволити. Ти, Юдо Скаріотський.
Після Покрови, а не пізніше Михайла, я приїду на Ярмарок. І якщо нашого Симона не буде на волі — все твоє добро з попелом розвію. І рід твій поганий вимордую. А тебе, пса смердючого, лишу жити. Та щоб ти ніякої втіхи не мав — звалашу. Повір мені — це я добре зроблю. У маврів на верблюдах навчили. Як визволиш Симона, то твоє юдство перед шляхтою голосраною забуду на перший раз. Твоє срібло мені не потрібне. На! — Омелько кинув капшук під ноги мірошнику.
З капшука розсипались монети. І мірошник повзав навколішки по землі і збирав монети.
— Та швидше збирай. Ну… Та передай ляху, щоб він воли Симону віддав. А тепер повзи до млина. Бо мені ніколи. Та швидко, швидко! І сиди у млині своїм тихо-тихо. Поки в обід тебе не відкриють.
Омелько замкнув на здоровенний замок млин. І ключа через плече кинув собі у відлогу.
І притьмом побіг, женучи гнідка до кущів верболозу.
Лантухи з борошном і дертю вони сховали в кущах на узліссі там, де на світанку Омелько сховав згорток у дерзі з поламаним мушкетом і заступами. А тоді повернули назад, до Симонової садиби. Їх виглядали і тому побачили здалеку. Ворота їм відчинили заздалегідь. Але Омелько спинив коней перед ворітьми. Всі мовчали, тільки баба сплеснула руками.
— Слава Богу, живі! Ми вже не знали, що й думати… На ниві нема, на гармані ні сліду, і з левади щезли… Гукали, гукали — ніхто не відзивається… Та чого це ви стоїте?! Заходьте мерщій!..
— Красно дякую вам, матінко. Немає часу… Справа ось яка: мірошник Никодим мені віддав свій борг Симонові. А я віддаю вам. Никодимові на порятунок Симона нічого не давайте. Никодим присягався, що визволить Симона за своє кровне срібло. Казав, що до Спаса Симон буде вдома. Ага, мало не забув: я свої гроші забрав. Бо вони Никодимові не потрібні. Отож, тепер ніхто нікому нічого не винен… Отож, бувайте здорові та щасливі. Дякую за ласку!
Від несподіванки хуторяни не могли всього второпати, що їм виклав Омелько.