Стара подала пастухам наїдок у плоскінній торбі і зачинила стулки воріт за ними.
На леваді Омелько спутав коней і, розстеливши кирею, вмостився під копицею. Малий притулився до нього. Вони обоє лежали голічерева і споглядали небо.
— От де книга, написана Богом! І ніхто її не прочитав і не прочитає! А в кожного там, на небі, своя зоря, як ото волохи кажуть: "своя планида". Тільки піди взнай, де саме твоя, і що тобі вона віщує? От скільки я зірок на нашім небі знаю?.. Може півсотні… А той француз— капітан, той, що вчив мене вузли в'язати, так він їх, може, кілька сотенЬ знав. По них він знав, якою саме дорогою по морю до якого міста і берега плисти.
— Хіба на морі є дороги? Там же все вода, все вода.
— Вода водою, а над водою є вночі зірки. І от ти пливеш по воді, а куди плисти, кермуєш по зірках. І була в капітана книга, в якій було вказано і списано, над яким містом в яку пору року яка зірка стоїть, щоб по ній тримати стерновому шлях… Зараз посплю. Так ти, синку, доглядай коней. Сиди і добре пильнуй. Як що не так — буди мене. Тільки тихо— тихо, щоб ті не почули. Щоб не було страшно — ось тобі ніж.
І малий, міцно затиснувши ножа, принишк під копицею і сторожко прислухався до ночі.
Порскали коні і час від часу важко гупали копитами, перестрибуючи опутаними ногами. Сюрчали вгорі на стерні цвіркуни. Десь там, за широкими проходами, далеко-далеко пугав пугач. З-за левади, з-за верб, ледь-ледь почулись перші півні. І зразу ж, згори, з подвір'я прогорлав Симонів півень. — Це ще перші?
— Спіть, батьку! Це ще перші…
О других півнях Омелько прокинувся і сів по-шевськи.
— Що чути?
— Собаки чогось брехали там, далеко в селі. У них на подвір'ї все тихо. — Ну, тоді спи. Коли тобі час прийде, я тебе підніму.
— Я спати не хочу. Я хочу ще на зорі дивитись.
— Ні, не зараз. Ти повинен добре виспатись — завтра важкий робочий день. Без твоєї допомоги я не впораюсь. І ніж віддай, бо сонний ще пораниш себе.
О півнях козак розбудив малого. Над левадою слався легенький туман. Було тихо-тихо.
Осідлані Буланко і Лиско, а гнідий з лантухами по боках, стояли поруч із копицею і хрупали в шальках овес. Омелько витяг із торби добрий шмат хліба, до нього врізав чималий кусень сала.
— Покріпляйся добре, бо йдемо у похід.
— Справжній?
— Справжній! — Кивнув головою Омелько і заходився очищати тонким стилетом огірочок — тугий з білими смужками від носика і весь у пуп'янках. Розрізав навпіл, мов бритвою, посипав половинки сіллю і потер. Половину дав малому, половину сам схрупав.
— Якби ти тільки знав, синку, як ото в пустелі мені хотілося звичайного огірочка з нашої землиці. Бач, з усього може бути радість і мрія. Навіть з огірка.
Ставало все світліше. Але до сходу сонця було ще досить часу. Омелько зняв порожні шальки з коней, запхав їх у торби. Малого висадив на Лиска, сам злетів на Буланка і підхопив поводи гнідого.
Короткою риссю по густій траві левад вони швидко дістались до млина за селом. Коней вони сховали у верболозі. До самого млина, старого, похиленого, оброслого по даху купами смарагдового моху, вони підійшли пішки. Вода весело плюскотіла через край греблі. А височенне колесо стояло сухим під сухими потоками.
— Ой! Я такого здоровенного колеса у своєму житті не бачив.
— Тихо, дивись і прислухайся!
Омелько схилився і уважно розглядався сліди на вогкій землі перед дверима млина.
Зовсім поруч, над самим ручаєм три ясени знесли віття у передденну синяву неба. І вони так близько росли одне до одного, що малий міг їх руками дістати. Він зайшов між ясени і задер голову, щоб подивитись, як угору піднімаються ясно-сірі стовпи. Побачив, що на висоті може двох людських зростів стирчить сучок. Сухий сучок. Та якийсь дивний, як руками зроблений. — Батьку!
Омелько миттю кинувся до ясенів.
— Батьку! Он там сучок якийсь…
— Я тебе підсаджу! Спробуй пошарпати сучок…
Малий став на плечі козакові. Але не зміг дотягтись до сучка.
— Злізай! Зараз все дістанемо. Омелько опустив малого на землю, а сам прожогом кинувся у зарості до коней. Миттю повернувся назад із сокирою, знайденою на хутірському пожарищі.
Відтрутив малого, примірявся сокирою, куди вдарити. Широко розмахнувся і засадив сокиру у стовбур. Аж дерево загуло.
Тепер Омелько підсадив малого. Той став одною ногою на широкий обух і без усяких зусиль дотягся до сучка.
— Синку. Ти його поторсай туди-сюди.
Сучок піддався і хлопчик видер його з гнізда. Встромив у отвір руку. — Є! — Голосно скрикнув малий і витяг довгий, мов ковбаса, капшук сап'яновий.
— Стрибай! Я тебе вловлю. Хоп! — Омелько вловив хлопчика, поставив на землю, а тоді вдарив кулаком по топорищу, потім шарпонув і видер сокиру із стовбура.
Козак із сокирою в руці, а малий із капшуком і сучком побігли щодуху до схованки. Розстелили кирею і на неї висипали монети. — Ой! Скільки їх тут.
— Тихо, синку! Не заважай. Мені не можна помилитись, а час кінчається. Омелько з купи вихоплював монети, обдивлявся з обох боків і розкладав на три купки. Найбільшу купу засипав назад у капшук, менші загорнув у шматки від старої сорочки малого.
Далі козак швидко відстібнув ремінь з шаблею і перекинув його через праве плече, так що шабля висіла від грудей до стегна. Розкрутив дідів згорток і видобув звідтіля турецький пістоль. Встромив за широкий козацький пояс поруч із чингалом.
— Батьку! А він заряджений?
— Певно, що не заряджений. Для страху. А в бійці замість булави буде. Бачиш — яка мідна куля на кінці.
Далі Омелько скинув чоботи, підкатав шаровари, натягнув стару чорну кирею поверх каптана. Підперезався мотузкою, а замість смушевої шапки натяг якогось клобука з сірою смушевою опушкою.
— Ось тобі пищик. Якщо вгледиш збройних людей — подавай знак. Отак: "піть— піть-піть!". Ну, Господи, не видай. Амінь!
І, прихопивши за повід гнідого, потяг його з кущів на стежку. А далі на дорогу до млина.
Вони одночасно підійшли до млина — здоровань у рудій свиті та Омелько з повідним конем.
— Здоровенькі були, хазяїне! Не чекали так зрання?
— Та всякі бувають люди, як кому треба… Здорові були!
Мірошник здоровенним ключем відчинив вислий замок і розчинив рипливі важкі двері.