Золоте дно

Сторінка 2 з 5

Джек Лондон

— Та натрапили на річку Бонанзу й промивають по унції золота з одного заступа, а до жили ще не докопалися.

— Хто натрапив?

— Кармак.

Почувши це ім'я, приятелі розчаровано перезирнулися й підморгпули один одному.

— Джордж Сиваш, — чмихнув Зачмелений Біл.

— Той, що живе з індіянкою, — глузливо докинув Мітчел.

— Я б пошкодував мокасинів, аби йти за ним, хоч що б він там знайшов, — сказав Біл.

— Так само й я, — мовив його приятель. — Це такий ледацюга, що сам собі лосося не спіймає. Отож він і злигався з індіянами. Певне, і його чорнопикий швагер, як його там, отой Скукум Джім, разом з ним? Га?

Старий кивнув головою.

— Авжеж, і вся Сорокова Миля там, опріч мене та ще скількох калік.

— І п'яниць, — додав Вигадько Мітчел.

— Що вже ні, то ні! — палко заперечив старий.

— Закладаюсь на віскі, що п'яниця Гонкінз не з ними! — вигукнув упевнено Зачмелений Біл.

Обличчя старого Джіма проясніло:

— От і програли, Біле!

— Як же те невситиме жлукто зважилося покинути Сорокову Милю? — спитав Мітчел.

— Вони зв'язали його й кинули на дно човна, — пояснив старий Джім. — Прийшли просто, стягли його з стільця, он там у кутку, і ще трьох п'яниць знайшли під піаніном. Кажу вам, усі, весь табір виїхав угору Юконом до Доусона, немов сам дідько гнався за ними — жінки, діти, немовлята на руках, усі гамузом. Бідвел прибіг до мене й каже: "Джіме, допантруй тут "Монте Карло", а я поїду". — "Де Барлоу?"— питаю. А він: "Пішов, а я беру віскі і їду за ним". І по цьому помчав до човна й драла річкою проти води, немов навіжений, навіть не спитав, чи я лишуся, чи ні. Отож я тут і сиджу, а оце вперше продав віскі за три дні. Приятелі знову перезирнулись.

— Щастить нам пасти задніх! — сказав Зачмелений Біл. — Чи ми з тобою, Вигадьку, не з тих, що прибігають з виделками, коли розсипають юшку?

— То, може, подамося навздогінці, га? — мовив Вигадько Мітчел. — За тими ледарями, п'яницями й хвальками?

— І за бабіями, — додав Біл. — Жодного путнього копача на цілу юрбу. Путні копачі, ось як ми з тобою, Вигадьку, — просторікував він, — усі порозходились і добре гріють чуба на Березовому ручаї. А в цій навіженій юрбі, що подалася в Доусон, немає таки путнього копача. І хай там що, а я ні кроку не ступлю задля якоїсь там Кармакової знахідки. Хай я побачу спочатку барву того піску.

— І я так само, — погодився Мітчел. — Ану ще по чарці.

Скріпивши віскі свою постанову, приятелі витягли на берег човна, перенесли, що в ньому було, до своєї хатини, й почали варити обід. Але після обіду їх охопив неспокій. Вони звикли до тиші великих пустель, але ця замогильна тиша міста нервувала їх. Вони ловили себе на тому, що мимохіть прислухаються, чи не впіймають, бува, знайомих звуків, "сподівались, — як сказав Біл, — що ось-ось тобі заторохтить, але ніщо не торохтіло". Вони попленталися спорожнілими вулицями до "Монте Карло" і ще раз випили, тоді помандрували до річки, до пристані, де тільки вода, вируючи, то припливала, то відпливала від берега, та лосось часом скидався, виблискуючи на сонці.

Вони сіли в холодку під коморою і розбалакалися з сухотним крамарем, який залишився тут тільки тому, що харкав кров'ю. Біл і Мітчел сказали йому, що мають намір відпочити після літньої праці. Розповідали, як вони тішитимуться дозвіллям, розповідали настирливо, немов боялися, що він їм не повірить, і водночас хотіли, щоб він відраджував їм відпочивати. Але крамар слухав їх байдуже. Він знов навертав розмову на події в Клондайку, і вони ніяк не могли збити його на інше. Він не здатен був ні про що інше ані думати, ані говорити, аж урешті Зачмелений Біл не витримав.

— Хай він пропаде, той Доусон! — сердито вигукнув він.

— Авжеж, — згодився Вигадько Мітчел, раптом пожвавішавши. — Послухати вас, то можна подумати, що там і справді щось путнє, а не похід ледарів та новаків.

Але саме ту хвилину з'явився човен знизу річки. Довгий і вузький, він близько пропливав під берегом: троє людей, стоячи, штовхали його довгими тичками проти бистрини.

— Це із Серкл-Сіті, — мовив крамар, — Я їх зранку чекаю. Бо ж Сорокова Миля ближче до Доусона на сто сімдесят миль. Але гляньте, вони не гають часу!

— А ми посидимо та подивимося, як то вони спішитимуть, — самовдоволепо сказав Біл.

Коли це з'явився другий човен, а за деякий час ще два. Саме тоді перший човен порівнявся з людьми у березі. Люди на човні привіталися, але й на мить не перестали відпихатися, і хоч посувалися поволі, а проте за півгодини їх уже стало не видно.

А знизу й далі їхали човен за човном безкраєю вервечкою. Біла й Мітчела проймав щораз більший неспокій. Вони крадькома допитливо поглядали один на одного, і коли їхні погляди збігалися, ніяково відвертались. Проте кінець кінцем вони таки глянули один одному в очі.

Вигадько розтулив рота й хотів щось сказати, але враз утратив дар слова і з роззявленим ротом мовчки дивився на свого приятеля.

— І я так думаю, Вигадьку, — мовив Біл.

Вони засоромлено всміхнулись один до одного і, погодившись мовчки, підвелися й пішли. Вони все наддавали ходи, а ближче до хатини, то вже й бігли.

— Не можна гаяти часу, коли вся ця навала суне туди, — захлинаючись, сказав Вигадько, одною рукою засовуючи макітру на тісто в казан, а другою хапаючи сковорідку та кавник.

— Ще б пак, — важко дихаючи, відповів Біл; він з головою пірнув у торбу на одяг, де були теплі шкарпетки та білизна. — До речі, Вигадьку, не забудь соду, вона скраю на полиці, за грубкою.

За півгодини, зіпхнувши у воду човна, вони вже вантажили його, а крамар глузував з них: мовляв, яка то непостійна вдача людська та яка заразлива ота золота лихоманка. Проте, коли Біл і Мітчел відіпхнулися довгими тичками і човен виплив на бистрину, він гукнув до них:

— Ну, до побачення, щасти вам! Та не забудьте й на мою пайку яку займанку!

Вони радо закивали головами, жаліючи бідолаху, що мусить сидіти в містечку.

Мітчел і Віл ішли так, що аж потом обливалися. Люди на Півночі, перейнакшивши святе письмо, кажуть, що в поході перемагає прудконогий, на займанках — дужий, а користь з усього має держава, збираючи орендну платню. Обидва, і Мітчел, і Віл, були прудконогі й дужі. Вони йшли швидкою сягнистою ступою по розквашеній стежці й доводили до розпуки двох новаків, що намагалися триматись їх. За ними від самого Доусона, де копачі кидали човни й починали подорож суходолом, простували перші гурти із Серкл-Сіті. Ще пливучи від Сорокової Милі, приятелі одного по одному повипереджали всі човни і біля самого Доусона навіть першого з них. А на суходолі й геть-то лишили позаду тих із човнів.