Двоє ранніх відвідувачів, або радше людей, що всю ніч були в дорозі, голосно говорили про те, що Ельдорадо — річка геть ні на що не здала. Хвилюючись, Гундерсон понишпорив у кишені і знайшов запродажню на "Ельдорадо 24".
За десять хвилин швед уже витрусив з-під коців Зачмеленого Біла та Вигадька Мітчела і, люто поблискуючи очима, тицяв їм назад пописаний кривулями брудний шмат паперу.
— Я хочу забрати свої гроші, — бурмотів він. — Я хочу свої гроші назад.
До горла йому підступав клубок, з очей котилися сльози й текли по щоках. Він стояв навколішки й ревно благав віддати гроші. Вигадько й Біл не сміялися. Не такі вони були жорстокі, щоб аж сміятися.
— Уперше чую, щоб людина відмагалася від свого вчинку й отак скиглила, — мовив Біл. — І мушу сказати, що я не розумію цього.
— І я так само, — зауважив Вигадько Мітчел. — Купити займанку — це все одно, що купити на ярмарку коня.
Здивування їхнє було щире. Самі вони ніколи не плакалися, зробивши якусь справу, отож не розуміли цього і в іншій людині.
— Бідний чечако, — буркнув Зачмелений Біл, дивлячись услід шведові, що сумно почвалав стежкою.
— Але й ми ще не втрапили на Золоте Дно, — заспокоїв його Вигадько Мітчел.
Надвечір того ж таки дня вони, закупивши на Гундерсонове золото за неймовірну ціну борошна та сала, подалися через хребет у напрямку струмків, що течуть між Клондайком та річкою Індіяна.
А через три місяці приятелі верталися назад тим самим хребтом у хуртовину і трапили на стежку, що вела до "Ельдорадо 24". Трапили випадково. Вони й гадки не мали шукати своєї колишньої займанки. Крізь білу заслону нічого не видно було, та коли вони ступили на саму займанку, хуртовина трохи вщухла, й подорожні побачили купу свіжої ріні й коловорот, що його крутив якийсь чолов'яга. Побачили, як він витяг цеберку ріні з ями й перекинув на купу. Другий чоловік, що набирав у ночовки свіжої ріні, здався їм наче знайомий. Він мав довгі руки й білявого, як льон, чуба. Та не встигли приятелі підійти ближче, як він повернувся з ночовками й побіг до хатини. Він був простоволосий і, певне, поспішав, бо сніг падав йому за комір. Біл і Мітчел кинулися за ним і зайшли теж до хатини. Чоловік стояв навколішки біля грубки й промивав рінь у діжці з водою.
Він так захопився, що й не чув, як вони увійшли. Вони стали позад нього. Він спритно кружляв ночовками, спиняючись раз чи двічі вибрати пальцями більші грудки ріні. Вода в діжці була каламутна, отже, вони не могли побачити, що залишилося в ночовках. Раптом чоловік підняв ночовки й вихлюпнув із них воду. На дні показалася жовта маса, немов щойно сколочене масло.
Зачмелений Біл ковтнув слину. Він навіть у сні не марив, що перша проба може дати стільки золота.
— Чимало, друже, — хрипко сказав він, — Скільки ви там намили?
Анс Гундерсон відповів, не підводячи голови:
— Мабуть, унцій з п'ятдесят.
— То ви, певне, дуже багаті, га?
Анс Гундерсон і далі не підводив голови, вимиваючи найдрібніші зернинки, але відповів:
— Та гадаю, що здобуду тисяч п'ятсот доларів.
— Нічогенько! — шанобливо сказав Зачмелений Біл.
— Авжеж, Біле, нічогенько, — додав і собі Вигадько Мітчел, і обидва тихенько вийшли, зачинивши за собою двері.