— Які дурниці, я все це перебільшую!
Дівчина нігтем легенько постукала по шибці. Може, так само стояла біля чорних шибок учениця-десятикласниця з майбутнього оповідання. Так, вона стояла і думала, що її подруги жорстоко несправедливі до неї, і не знала, як знову ввійти в їхнє коло...
8
На майдані Дзержинського Юля Жукова і Віктор Перегуда сіли в тролейбус, який ішов угору по Сумській вулиці. Не встиг Віктор і слова промовити, як Юля взяла два квитки.
— Стривай, що ж де таке? — запротестував Віктор.— Чи ти не визнаєш мене за кавалера?
— Терпіти не можу цього слова. А ще дужче не люблю, коли хтось платить за мене.
— Ну, Юлю, це ж така дрібниця.
— Не в цьому справа, Вікторе,— жартуючи, сказала Жукова.— Чому це хлопець повинен платити за дівчину? А я хочу сама платити за хлопця!
— В такому разі хай кожний платить за себе,— посміхнувся Віктор,— щоб нікому не було прикро. А то... Наче я не... не кавалер!
— Знову!
— Пробач, забув. Я це слово вживаю умовно.
Вони зійшли біля міського парку. Осінню, вологим падолистом дихнув на них вечір.
— Підемо через парк,— запропонувала Жукова,— а там одразу ж за стадіоном і вулиця Коцюбинського.
Вона підійшла до кіоска і купила два бутерброди.
— Підкріпись, Вікторе,— простягла один хлопцеві.— Знаю, що ти так само, як і я, вола б з’їв.
— Знову! — знизав плечима Перегуда.— Ні, це образливо! В такому разі я тобі винен.
— Спробуй тільки! — грізно промовила Юля, з апетитом наминаючи бутерброд.
Вони йшли головною алеєю парку. Тьмяно світили ліхтарі, обабіч дрімали старі каштани, а за ними, куди не досягало електричне сяйво, купчились темні мовчазні дерева.
Юля глянула збоку на Віктора. Він ішов своїм повільним, але розгонистим кроком, кепка зсунулась йому на потилицю, від чого козирок задерся вгору і відкрив широкий упертий лоб. Якісь тіні перебігли його обличчям — може, від гілля каштанів, може, від легкого коливання ліхтарів.
Ніжне і водночас дивне почуття ворухнулося в Юлі: наче вперше вона побачила цього хлопця, його вольове підборіддя, розріз розумних карих очей. І її чомусь дуже зворушило, коли він легким рухом торкнувся її ліктя, попереджаючи, щоб вона не спіткнулась об камінь. Юля немов уперше помітила круті дуги його брів і здивувалась, що вони поблискують при електриці, як антрацит.
Дівчині дуже захотілось почути в цю хвилину його голос, наче вона ніколи не чула його раніше, і було дуже цікаво, що він скаже.
Але Віктор мовчав. Несподівано він зупинився.
— Юлю, ти чуєш? Вітер пробігає верховіттям. Вслухайся!
Жукова прислухалась і почула далекий глухий гул. Він наближався, загойдались верхівки дерев, застукали голим гіллям, і за мить вітер почав віддалятись. А десь далеко-далеко вже народилась нова хвиля...
— І знаєш,— вів далі Віктор,— мені здається, Шепель сказала б: "Хай шумить. Що мені до цього?"
— "На завтра нам не задано про вітер",— додала Юля.— Правда ж?
Він засміявся.
— Я оце, не знаю чому, згадав про Шепель. Що в неї — чи така цілеспрямованість, яка відкидає все стороннє, чи обмеженість?
— Хіба ж можна назвати стороннім життя? — палко відгукнулась Жукова.— Шепель не живе, а існує. У неї все розкладено по поличках.
— Може, це вищий ступінь організованості? — вголос подумав хлопець.
— Це вищий ступінь сухого педантизму. "Гончарова я зараз не читатиму, бо ми його ще не проходимо; хто відкрив Антарктику — мене не цікавить, бо я не збираюсь туди мандрувати!" Це — організованість?
— Звісно, ні,— погодився Віктор.— Я тільки намагаюся збагнути цю натуру для того, щоб знайти, чим вплинути на неї. Що буде в нас за колектив, коли ми не зуміємо її перевиховати! Ти — секретар комітету, ти думала над цим, Юлю?
— Ти — секретар бюро комсомольської організації класу і повинен думати так само, як і я,— відпарирувала Жукова.— А по-друге — я не тільки думала, а й діяла. Пам’ятаєш карикатуру на Шепель у стінгазеті? Повір, це примусило дівчину замислитись. А ставлення до неї класу, а розмови з нею Юрія Юрійовича, а... Ні, Шепель переборює свій характер. Ну, звісно, це робиться не відразу, хоч ми й допомагаємо їй у цьому. І скажу правду тобі, Вікторе: від неї ще можна чекати всяких сюрпризів і навіть не дуже приємних. Все ж таки ми ще як слід не підійшли до Шепель, вона ще далека від нас.
Юля і сама не розуміла, як сталося, що вони звернули з головної алеї вбік і опинились на тихій самотній стежці. А може і стежки ніякої не було, бо вони брели кудись навмання, взявшись за руки. Опале мокре листя не шелестіло під ногами, лише вітер гудів над верхівками дерев та здалека долітала музика з гучномовця.
Вони вийшли на галявину з високими березами. Білі стовбури немов випливали з густого присмерку і здавались таємничими й журливими.
Не змовляючись, Юля й Віктор стали під старою березою, спершись на неї плечима. Було вогко, теплий туман серпанком наповзав на галявину. І якийсь нічний птах беззвучно зірвався з гілки й майнув над головами.
Віктор мовчки перебирав у своїй руці теплі пальці дівчини. Він чув її близьке дихання, і йому хотілось, щоб ці хвилини мовчання тяглися без кінця.
Юля вдивлялась в обличчя хлопця, яке здавалось їй у темряві загадковим і незнайомим, а сам Віктор був ніби іншим Віктором, якого вона досі не знала.
Раптом його обличчя немов виросло і опинилось просто перед її очима.
— Юлю! — шепнув він самим подихом і несміливо обняв її за плечі.
Вона тихо відсторонилась.
— Що ти, Вітю?
Він знову взяв її руки й мовчки гладив їх долонею. Вона була в нього така тепла, широка й трохи шершава від роботи. Юля пригадала, як завзято копав він ямки, коли школярі садили на пустирі сад.
Десь високо вгорі, в нічному небі, виник рокіт літака і попливли вогники.
— Вітюсь, бачиш?
Юля ніколи так не називала його раніше. Тепла хвиля колихнулась у грудях.
— Я колись мріяв стати льотчиком, ще в п’ятому класі. Подумай, Юлю, яка благородна й відважна професія! А потім переконався, що, наприклад, бути сталеваром, як мій батько,— це такий же благородний труд. Не було б сталеварів — не було б і льотчиків. Вірно ж?
Жукова не відповіла. Болючий спомин уколов серце. Вона згадала про свого батька.