Тут і почалося. Ученицю зневажають, бо вирішили, що мати заздалегідь попереджає її, яку задачу спитає. Тобі не подобається?
— Ні, я слухаю.
— Ну, от. Учениця відчуває неприязне ставлення до себе однокласниць. І ось одного разу — диво! Вона нічого не знає з уроку! Жодної задачі не може розв'язати! Клас завмер. Усі чекають, що буде далі. А Ольга Семенівна, сама вкрай здивована, питає: "Що з тобою? Адже тригонометрія — твій любимий предмет. Тобі слід би поставити двійку, та я нічого не ставлю, бо тригонометрію ти знаєш і, мабуть, сьогодні ти просто нездужаєш".
Тут сталося несподіване: учениця заплакала і гнівно до матері, може й ногою тупнула: "Став двійку! Не маєш права не ставити!"
Мати розгублена, збентежена,— що ж, думає, тут сталось? У класі, знаєш, тиша така, що чутно, як муха дзижчить. Починає Ольга Семенівна розпитувати дочку, і тут усе виявляється. Школярка справді завжди добре готувалась до уроків і сьогодні просто навмисне не відповіла, щоб "заробити" двійку і повернути втрачену дружбу своїх однокласників. Оце й усе... Ну, як тобі?
Марійка мовчить. Ніна вдивляється в обличчя подруги, і серце в неї починає неприємно нити.
— Марійко,— повторює Ніна ослаблим голосом,— як я... придумала?
Марійка різко повернулась.
— Так, придумала,— вимовляє вона з притиском на останньому слові.— Справді, придумала. Бо в житті так не могло бути.
Ніна мовчки дивиться на подругу. Вона звикла до того, що Марійка завжди каже правду у вічі. Але так хотілось, щоб сьогодні ця правда була іншою, щоб подрузі сподобався задум оповідання. Скільки виношувала його в своїх думках Ніна! Хіба не бувало так, що, прокинувшись уночі, дівчина вже не могла заснути до ранку, бо раптом згадувала про свій майбутній твір, і його герої тісним колом обступали в нічній тиші ліжко. Тоді Ніна бачила їхні обличчя, чула кожне їхнє слово, і звучав крізь сльози гнівний голос учениці, яка вимагала від матері поставити їй двійку.
— Бачиш, Ніно,— говорила далі Марійка,— я не можу повірити в таку історію. Невже десятикласниці могли серйозно подумати про змову матері-вчительки й дочки? Хіба ж мати не бажає добра своїй доньці? А якщо бажає, то напевне хотіла, щоб у її дочки були справжні знання. Ніночко, дорога, не сердься на мене, та чому читач повинен вірити твоїй вигадці, коли в дійсності все було, мабуть, зовсім по-іншому, зовсім простіше!
— Як же було? — тихо спитала Ніна, відчуваючи — зараз руйнується те, що вже стало їй близьким, те, що вона будувала з такою любов'ю й наполегливістю.
— Ні, ніхто з учениць не міг подумати,— говорила зосереджено і серйозно Марійка, — що матии, вчителька тригонометрії, змовилася з дочкою. Насправді, мабуть, думали, що мати допомагає дочці з цього предмета. Так, як воно й було. Якщо навіть така безглузда думка про змову матері та дочки й спала на думку якійсь учениці, то її ніхто б не підтримав. І потім — не вірю я істериці, яку влаштувала в класі учениця. Вона, мабуть, знайшла б інші засоби переконати своїх однокласниць у тому, що вони даремно стали її зневажати.
— Які ж? — так само тихо промовила Ніна, переконуючись, що сюжет її ненаписаного твору вже розпався.
— Які засоби, питаєш? Та просто сказала б подругам: "Якого біса ви вигадали? Ану, питайте мене самі, я вам кожну задачу розв'яжу!"
Марійка замовкла, трохи подумала і заговорила знову:
— А чому твоя учениця, замість плакати в класі і вимагати поставити їй двійку, не розказала раніше матері про все? "Ось, мовляв, що думають подруги про п'ятірки, які ти мені, мамо, ставиш!" Так, Ніно, мабуть, сталося б у житті. Але я знаю, чому учениця нічого не сказала своїй матері.
— Чому?
— Тому, що тоді не було б оповідання. Крім того, мені здається, що коли твоя героїня так чудово знала тригонометрію, то, мабуть, і з інших предметів у неї були непогані оцінки. А якщо в неї були четвірки й п'ятірки ще й з інших предметів, то ніхто б з її подруг і не подумав про змову її з матір'ю.
Ніна шумно зітхнула.
— Знаєш, Марійко, у тебе такі логічні зауваження... Якщо я буду колись письменницею, то ти будеш літературним критиком. Мені ще треба все обміркувати. Все, що ти тут мені сказала. От відчуваю, що твої слова ніби й правдиві. А відмовитись одразу від того, з чим зріднилась, що виносила в серці, дуже важко... Думається, що й такий випадок, як у мене, може статися...
— Як же може статися, коли він... Ну, як тобі сказати? Просто вигаданий, фальшивий. А ти напиши про щось справжнє з життя нашого класу. От, приміром, про нашу "воблу"!
Ніна подумала:
— Не знаю, Марійко, чи напишу про "воблу", а про п'ятий клас, мабуть, у мене буде цікавий матеріал.
У неї не виходило з голови все те, що говорила Марійка про сюжет її майбутнього оповідання. Хотілося все обміркувати на самоті, порадитися ще з кимсь.
А що коли Марійка помиляється?
Несподівано десь у найдальшому закутку серця піднялося неприємне почуття до подруги. Захотілося сказати Марійці щось колюче, образливе. "Ось зараз скажу їй,— подумала Ніна,— що я краще за неї вчуся, я — відмінниця, а вона критикує мене, повчає!"
Але це почуття і ця думка були такі каламутні, такі олов'яні, важкі, що гнітили серце. І Ніна тільки болісно зітхнула.
* * *
І чим більше на самоті думала Ніна про те, як подруга критикувала її майбутній твір, тим дужче зростав у ній протест. Критика здавалась ніби щирою й переконливою, але дівчина відчувала, що насправді Марійка в чомусь помилялась. Ніну мучило те, що вона не може знайти заперечень проти Марійчиних слів.
"Працювати далі над сюжетом чи покинути?"
Відповіді не було, не було й сили викинути геть з голови "надуманий, фальшивий сюжет". Та чи фальшивий він? Хіба Марійка не могла помилитись?
Уперше зрозуміла Ніна, як глибоко "залізло" їй у серце бажання писати творити. Не бажання, а вже пристрасть — гостра, хвилююча... Легко сказати самій собі: "Викинь цей сюжет з голови". Та як викинути, коли він вріс у серце, пустив коріння? Тепер його треба вирвати з шматочком серця...
— Які дурниці! — вголос промовила Ніна й підійшла до вікна. Стовбури дерев юрмились біля веранди. Десь за стіною на вулиці похитувався ліхтар, і здавалось, що дерева теж хитаються, не стоять на місці.