Польські пани, підтримуючи австрійських Габсбургів, нашкодили не лише Польщі та Україні, а й сусіднім державам. Союзник повсталих чехів Бетлен Габор не зміг прийти їм на допомогу, і вони 9 листопада 1620 року під Білою горою зазнали нищівної поразки від військ Католицької ліги. 27 керівників чеського повстання було страчено, а сама Чехія, повністю підкорена Габсбургами, на три століття втратила незалежність. Бетлен Габор відмовився від титулу короля Угорщини, яка й далі продовжувала залишатися розділеною на три частини, в двох із яких панували іноземці (турецькі й австрійські феодали).
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
1
Як не чекали хлопці Степанкового батька, а його не було. Минула зима, за нею весна, пливло в безвість літо, а вони майже щодня бігали до моря — і все дарма: не було не тільки золотої галери, а й будь-якої козацької чайки на горизонті. Біля пристані стояли звичайнісінькі купецькі сандали з різним товаром. Як і раніше, тут не припинялася велелюдна метушня.
Степанко й Османчик так звиклися з пристанню, що знали, по скільки днів стоять ті чи інші кораблі, звідки вони прибули й куди збираються відпливати.
Одного разу хлопці помітили, як у порт зайшли п'ять галер і дев'ять сандалів. Коли азаби, що були на галерах, появилися на пристані, прямуючи до міста, хлопці назирці поспішили за ними — хотілося дізнатися, куди підуть їхні кораблі. Азаби не дуже зважали на хлопців, що, пошмигую-чи носами, волочилися обіч, давно були звиклі до цього, бо ж діти завжди снять морем і мандрами до далеких країн, а тому й не проявляли необхідної у військовій справі обережності. Один з азабів невдоволено бурмотів:
— Як мені набридло Чорне море. Тільки почую, що знову туди мандрувати мусимо, в очах починає темніти.
— Не так, мабуть, Чорне море тебе турбує, як ті кляті буткали,— обізвався другий.
— А тебе не турбують? — огризнувся перший.— Всі ви тут сміливі, відважні, а як стрінетесь у морі з кяфірами, то не знаєте, куди подітися, де заховатися.
— Так уже й ховаємось, — продовжував бравувати другий азаб.— Минулого року я аж двох буткалів зарубав.
— А штани скільки разів прав?
— Та досить вам, досить, — зупинив їх третій азаб, що мовчав до цього.— Згадали про що. От прийдем в Аккер-ман, дівчат гарних знайдем, повеселимось.
— У Кафі теж дівчата є, — сказав перший.
— Таж є, — згодився третій, — одначе в Аккермані кращі.
— Побачимо. Побудемо за літо і там, і там, то й зможемо оцінити, які кращі, які гірші.
Степанко й Османчик відстали від азабів.
— Про Кафу говорили...— сказав Степанко.— А татка нема й нема. Він же думає, що ми в Кафі.
— А давай втечемо в Кафу! — запропонував Османчик.
— Я теж таке хотів сказати, — аж засяяв Степанко.
— Заліземо під лави невільників — хто нас там побачить? — міркував Османчик.
— Або заховаємось під гарматами,— роздумував і Степанко.
З того дня вони не зводили зору з військових кораблів, а коли ті почали вантажитись, стали вештатись поблизу азабів.
— Давай люльку, що я знайшов, подаруємо отому високому рудому,— надумався якось Степанко.— Він же ніби старший над азабами, ага, чи що.
— Давай,— згодився Османчик.
Рудий зрадів люльці, як дитина гарній іграшці.
— Де ви доп'яли її? — запитав.
— Мій татко привіз, — вигадав Степанко.— Він плавав на золотій галері.
— На золотій? — усміхнувся рудий.
— На золотій, — кивнув головою Степанко. — На сонні так і сяє, так і сяє, аж очі сліпить. І прапор золотий.
— Ов-ва! — знову усміхнувся рудий.
— І весла золоті,— додав Османчик.
— Ну гаразд, — згодився рудий.— Хай буде й золота. А де ж узяв ваш татко таку гарну люльку?
— На тій галері триста витязів, і в кожного по дві такі люльки! — випалив Степанко.
— Овва! — здивувався рудий.— Навіщо ж їм по дві люльки? Однієї мало, чи що?
— Одна, щоб палити, а друга, щоб дарувати.
— Он воно як! — розглядаючи люльку, сказав рудий.— А ви були коли-небудь хоч на звичайній галері?
— Ні,— призналися хлопці в один голос.
— Тоді мерщій по цих східцях на корабель. Тільки,— гукнув він навздогінці хлопцям,— нічого там не чіпайте.
Наступного дня Османчик запропонував Степанку:
— Давай подаруємо тому азі ще й кисет для тютюну.
— Давай,— згодився Степанко.— Але де ж його взяти?
— Купимо на базарі,— знайшов вихід Османчик.— У мене є аж десять акче.
На базарі було чимало всяких кисетів, та всі вони коштували дорожче. Як не торгувалися хлопці, жодна торговка не згоджувалася за десять акче продавати свій товар. Зажурившись, хлопці вже зібралися було повертатися додому, як почули п'яні вигуки:
— Кому кисет? Кому кисет?
Якийсь захмелілий чужинець, певне кяфір, ішов прямо на них і розмахував вишитим кисетом:
— Кому кисет? Кому кисет? Степанко й Османчик кинулись до нього.
— Нам потрібен кисет,— сказав Османчик.
— Вам? — зупинився чужинець. — Такі малі і вже палите? От дива! Сказано: турки! Все не по-людськи.
— Ми таткові хочемо купити кисет. Він свій загубив, а після обіду треба відпливати в море, — вигадав Османчик.
— Ну, якщо таткові — то можна,— згодився чужинець.— Десять акче — не більше й не менше, і це тільки з вас, а якби комусь іншому, то й за тридцять не віддав би. Сам Делі-Хасан носив у ньому тютюн.
— Делі-Хасан? — аж розкрив рота Османчик.— Так його ж страчено...
— Делі-Хасана,— озирнувся довкруж себе чужинець: чи не підслуховує ніхто,— стратили, а кисета ж не стратиш! Десять акче — і кисет ваш.
Османчик дістав гроші, простягнув чужинцеві.
— О! Це діло! Ціла сулія вина! — вигукнув той, віддав кисет і попрямував назад до міста.
Подарували хлопці рудому азі й кисет.
— Самого Делі-Хасана, — шепнув Османчик.
— Делі-Хасана? — роззирнувся ага.— То ви й про Делі-Хасана чули?
— Моряк казав,— пояснив Степанко.
— Який? — аж присів ага.
— Той, що кисет на базарі продавав,— відповів Османчик.
З того дня хлопці розгулювали на галері, як у себе дома. Вони облазили всю нижню частину, побували під лавами. Під останньою лавою, в кутку, знайшли місце, де можна було принишкнути й пролежати якийсь час непоміченими.
Нарешті настав час відплиття. Довго крутилися тоді на палубі хлопці, потім,коли азаби почали перевіряти, чи добре закріплені бочки з порохом, вони гукнули своєму знайомому: "Щасти вам, ага!" — й попрямували до східців, а побачивши, що ніхто не стежить за ними, пробралися на облюбовані місця й завмерли.