— Ну... досить, досить вам, — пручався Петро, витираючи сльози. — Дайте ж я на вас погляну. Я ж дев'ять років вас не бачив. Я ж і слова не чув про вас... Я ж і не сподівався вас уже побачити...
Як тільки Килина й сини випустили його зі своїх обіймів, він почав знайомити сім'ю з побратимами.
— І на каторзі разом, і на Січі разом, і в дорозі разом. Одним словом, Килино, всі ми — нерозлийвода.
— Ой лишенько, — заметушилася жінка, — гостей повна хата, а в мене ж... Борщу тільки на трьох... Та й каші не більше... Доведеться зачекати... Вибачайте вже... Я зараз... Я швиденько...
* В огнище вкинутися — скипіти, розсердитися.
— Килино, — зупинив Петро дружину,— не метушись. У нас є що поїсти. Козак завжди возить усе необхідне з собою.
— І скажеш, Петре, таке, — махнула жінка рукою.— Який ти козак. Ти хазяїн сьогодні, а вони гості.
— Та ми ж, Килино... Та я ж заїхав на вас глянути... Скільки не бачив. Уже не сподівався...
— Мовчи, — взялася жінка руками в боки. — Не встиг у хату ввійти, а вже перечити починаєш? Де це ти такого набрався?
— Та що ти, Килино?! — знітився Сокира. — Та коли я перечив тобі? Ти ж мати в нас, — закліпав він винувато, глянув на синів.— А мати всьому голова. Так же, сини?
— Отож! — переможно вигукнула Килина. — А якщо так, то сядьте та й чекайте. Я зараз...
— То, якщо ти вже так вирішила, — несміло обізвався Петро, — то, може б, вареничками нас порадувала... З маком... Вони ж у тебе такі смачні, такі запашні, такі солодкі виходять... Ніхто, мабуть, у нашому селі таких не зварить...
— Мати в нас така,— обізвався Дем'янко.
— Усе в неї найкраще, — додав Роман.
— Правильно, хлопці,— підтримав Петрових синів Владислав Забродський, — матка — то найкраще на землі. Вона й народила вас, і вигодувала, і виростила, і на путь істини наставляє. Одним словом, людей з вас робить.
Килина розпалила в печі, поставила воду на окріп, звеліла синам товкти мак, а сама кинулась до сусідів позичити сироватки. За хвилину вона вже місила тісто, розкачувала його на стільниці. Не встигли козаки випалити по люльці, як на столі парувала макітра з варениками, а в мисці золотисто поблискував мед, принесений Дем'яном і Романом від діда.
— Сідайте, сідайте, — припрошувала Килина козаків. Данило дістав карафку з горілкою, в'язку тарані. Налив усім по чарці.
— А хлопці ж як? — глянув на Дем'янка й Романа Олексій Рябий.— Старалися так... Аж на другий кінець села бігали...
— Ми не п'ємо, — промовив Роман.— Рано ще, дядьку.
— Хай підростем, станем козаками, тоді вже,— додав Дем'ян.
— Тільки знайте, — всміхнувся Олексій, — козак п'є лишень тоді, коли нічого робити. А байдикувати йому майже не доводиться, завжди робота є: то ліс треба рубати та до Дніпра тягати, то чайки рихтувати, то військову справу опановувати, то в похід іти. А в поході горілки ані краплі не можна. Отак-то.
— І правильно,— промовив Дем'янко.— Дід Охрім казав: хто в чарку заглядає, той розум пропиває.
Вареники в Килини були й справді смачні. Покуштувавши їх, козаки забули й про горілку, і про тараню, й про капусту, що внесла Килина з комори.
— Ех, коли б моя жінка коли-небудь щось подібне зварила,— зітхнув Кирило Осика. — Правда, потапці в неї з салом теж непогані бувають.
— Та куди тим потапцям до цих вареників, — обізвався й Кодряну.— Куштував я одного разу потапці — хліб підсушений та й усе. Правда, коли до них гаряча рибна юшка, то й непогано. А це... пальці облизував би.
— А пухкі ж які, — задоволено говорив Данило.
— В роті так і тануть, — усміхався Забродський.
— Моя Килина така вже. Як спече або зварить, то ніхто нічого поганого не скаже. Як весілля в кого, або хрестини, або поминки, так її й кличуть. Краще неї ніхто вже не зготує.
— Бачу, Петре, який ти був, такий і зостався. Любиш поговорити, — сказала дружина.— А самому свою жінку хвалити нічого. Хай люди побачать, яка вона в тебе, та й скажуть своє слово.
— А що тут казати, — вихопився Олексій Рябий.— Крім доброго слова, нічого іншого не скажеш. Коли б мені таку жінку, я й лиха ніколи не знав би, і на інших зизим оком не поглядав би.
— У мене Горпина теж до страв придала, але ти, Кили-но, — додав Кирило Осика, — набагато її перевершила.
Данило їв мовчки. Його Марія все готувала теж смачно, але ж... Як-то вона зараз? Що робить? Що думає? А Степанко?
Глянув на Сокириних хлопців* Серце щемно занило, бентежно забилося. Коли ж його дитина побачить рідний край, обніме батька, притулиться до дідуся й бабусі?
Маріє, кріпись.
Жди, рідна. Вір.
Пообідавши, козаки подякували господині й почали збиратися в дорогу.
— І ти? — взялася в боки Килина й підступила до Петра.— З якого це часу ти сам став вирішувати, що робити і як бути? Га?
— Та я...— розгубився Петро.— Хіба я сам? Це ж товариство так поклало. Ми ж посли...
— Ти баМ — сплеснула руками Килина.— А може, ти мій чоловік?!
— А я хіба що? Кажу ні? — розвів руки Сокира.
— А якщо мій чоловік, то й слухай мене, а не товариство. Поблукав десять літ — і досить. Пора й честь знати. Дітям раду треба давати. Пан почав їх на панщину замість тебе гонити.
— Хай він... Хай він... Удавиться тією панщиною, як нечистий галушкою,— закричав Петро.— Хто козаком хоч день побув, той панщини й години не— робитиме. Я пятнадцать літ на його полі за плугом ходив. Дев'ять літ на каторзі веслував. Досить з мене!
— А з мене? — звузила очі Килина.— І панщина, і господарство, і діти? Теж п'ятнадцять літ. Поки ти дома був, ще сяк-так було, а як сама з ними зосталася, знаєш, скільки натерпілася? — схлипнула Килина.
Петро підійшов до неї, обняв.
— Килино,— промовив,— ми ж тільки стрілися, а ти вже так напосілася на мене. Люди ж стоять, слухають усе...
— А люди — то що? Жінок не мають? Не слухають їх, чи що? Та що ж то за чоловік, який жінку не шанує?
— Та я ж... шаную тебе, Килино. Дев'ять років день і ніч про тебе думав. Коли б ти знала, скільки снилась мені...
— От що, Килино, — підійшов до них Данило. — Жінку треба і шанувати, і поважати, і слухати. Без цього ладу в хаті не буде. Я ось теж... без своєї... як без рук... Але ж... У Крим треба їхати, її з дитиною рятувати, в неволі вона, а гетьман до Жолкевського попросив поїхати. Справа дуже нагла. А Жолкевський, трясця його матері, дибки став. Що скаже тепер батько Сагайдачний? Не будемо ж чекати людоловів на печі. Гукне: "В похід, братці!" — і всі підемо. Мати, батько, жінка, діти — всі рідні, та рідний край — дорожче, Килино. Коли йому небезпека загрожує, всі маємо на його захист ставати. Мучились дев'ять літ, ще рік-два якось переб'єтесь. У вас же сини, Килино, уже дорослі, господарі уже...