— Так чого тобі так нетерпеливилось, козаче? — усміхнулись чорні очі Сагайдачного й стомлено прикрились на мить довговіїми повіками.
— Ваша ясновельможність,— розхвилювавшись, почав Данило.
— Навіщо така врочистість? зауважив гетьман.— Козаки мене зовуть батьком.
— Батьку гетьмане,— заспішив Данило.— Я з полону, з каторги агарянської вирвався. Там дружина моя із сином у турецького купця в Кафі гибіє. Від неї дізнався, що турки й татари в похід на Ляхистан збираються...
— Не поспішай, козаче,— промовив Сагайдачний, дістаючи люльку.— Звідки твоя дружина довідалася про це?
— Купець своїй дружині розповідав, а Марія моя підслухала випадково. Це ж вона нам і вирватися помогла.
— Почекай, козаче, не поспішай,— знову зупинив його гетьман.— Розповідай спокійніше — і про все по порядку. Сядь краще.
Данило опустився на край стільця, передихнув і почав розповідати про своє життя в турецькій неволі, про втечу з Кафи.
— Тож мушу до Криму повертатися,— закінчив розповідь.— Татарин, який Марії допоміг нас визволити, викупу чекає. І Марія із Степанком жде. Рятувати якось треба.
— Треба, треба, козаче,— обізвався гетьман.— Але й Україну рятувати треба. І не тільки Україну. Ай Молдавію, і Волощину, і Польщу. Весь світ християнський рятувати треба.
— А треба. Звісно, треба,— аж підхопився з місця Данило.
— Сядь,— спокійно мовив Сагайдачний.— І гетьмана Жолкевського, і воєводу Граціані повідомити треба. Як там січовики?
Данило зам'явся.
— Ти мене зизим оком не накривай , козаче. І я, і Бородавка — обидва добра хочемо нашому народу, обидва прагнемо, аби йому краще жилося. Тільки не одним робом цього домагаємось.
— Січовики й сьогодні готові до походу.
— Ну й гаразд. Тоді й гаятись нічого. Тож прошу тебе: бери трьох-чотирьох моїх козаків — і спіши до Жолкевсь-кого. Якщо не в Жовкві він нині, то в Кракові. Сам розкажеш йому про все, що чув, що бачив. Згадай, як і полякам у полоні доводиться. А про викуп твоїх рідних разом подбаємо.
— А я не сам, батьку. Зо мною мої друзі по неволі — Олексій Рябий з Дону, Петро Сокира з Поділля, Кирило Осика з Полісся, Стефан Кодряну з Волощини, Владислав Забродський з Польщі — ціла чата .
— Ну що ж... Якщо обійдешся без моїх хлопців, то й добре. .Одначе одяг січовиків варто було б змінити на одяг реєстрових козаків. Польські пани на січовиків спокійно дивитися не можуть.
— Гаразд, батьку, тоді... ми вирушаємо в дорогу сьогодні.
— Це дуже добре,— зрадів Сагайдачний.— Розкажете Жолкевському все, що знаєте, а від мене додайте: якщо король згодиться збільшити реєстр і запевнить, що воль-ності козаків будуть поважатися, ми теж приєднаємося до коронного війська. Скажете, що й січовики не сидітимуть склавши руки.
— Дозвольте йти, батьку? — підвівся Данило.
— З богом, пане-брате,— простягнув руку гетьман.— Хай щастить. Повертайтеся скоріше. І в дорозі не баріться.
Перепочивши й переодягнувшись, Данило з друзями того ж дня попрямував далі. Надвечір вони добралися до Лисянки.
— Це ж моя батьківщина, друзі,— сказав Данило.— Тут я народився, тут дитинство моє пройшло. Тут батьки поховані. От що... Ви їдьте дорогою до крайньої хати. Там Денис Недопечений повинен жити. Спинитесь у нього, перепочинете, а я тим часом на кладовище — батьківським могилам уклонюсь.
Приостроживши коня, Данило звернув у вуличку. Та невдовзі спинився і повернув праворуч. Проїхавши трохи, зупинився знову.
— Ось де вона, рідна оселя,— прошепотів.
Джура — зброєносець у козацької старшини.
Агарянська — магометанська.
62 Зизим оком накривати кидати косі погляди, виявляючи невдоволення.
Чата — загін війська..
На батьківськім подвір'ї ніхто не жив. Старенька хата перекособочилась, облупилась, потемніла. Солома на даху зотліла, вітер повиривав кулики то тут, то там — і наскрізні дірки виднілися повсюди. Не було й дверей та вікон — їх хтось давно зняв, щоб протопити піч..
Данилові стало сумно. Вуличкою промчало кілька вершників. Данило оглянувся — то були панські челядники. Один з них зацікавлено покосився на нього, приглянувся І
Постоявши ще хвилину-другу, Данило рушив до кладовища. Доїжджаючи до перших могил, згадав, що не знає, де поховані батько й мати.
Оглянувся. На городі, що прилягав до цвинтарної огорожі, побачив стареньку жінку, яка рубала капусту. Під'їхав до неї, зліз з коня.
— Бабусю,— звернувся,— чи не сказали б ви, де поховані Корній і Пріська Тягнирядна?
— А чому, голубе, не показати? Родичі ж. Ховала їх обох,— поклала бабуся сапу на землю, задріботіла до Данила, прикривши руку дашком до лоба: сонце було на заході й било в очі.— А ти ж, чоловіче, хто будеш, що їхні могили бачити хочеш?
— Данило я, бабусю. Син їхній.
— Ти ба'! — сплеснула жінка руками.— А я ж тебе малим тільки й бачила. А це такий козарлюга! А казали ж... ніби ти десь... подівся... чи що...
— Мало що кажуть, бабусю.
— Та яка ж я тобі бабуся? Я ж тітка Горпина. Хіба забув?
— Забув, тьотю...— винувато закліпав Данило. Жінка витерла руки об запаску, потягнулася до небожа,
взяла за голову, нахилила, поцілувала:
— Хай же щастить тобі, сину. Спішиш кудись?
— Спішу, тьотю. Спішу. Назад їхатиму, заскочу до вас. Вона провела Данила до каплички, показала дві акуратні, посипані жовтим піском могили.
— Оце вони,— проказала, змахнувши сльозу.— Обоє рядом. Померли в один день, то поруч і поховали.
Данило опустився на коліно, перехрестився:
— Простіть, тату й мамо, що так довго йшов до вас. Не міг я раніше. В полоні був. А Марія й Степанко мої ще й досі там.— І, схилившись, тяжко заплакав.
— Ти сам, небоже? — почув перегодя.-— Зайшов би хоч на часинку в хату.
— Не можу, тьотю. У Дениса Недопеченого мене друзі чекають. Хай іншим разом. Як повертатимусь...
— З дитячих літ не був... Вже й дядька Карпа нема. Теж пан віку вкоротив...
— Зайду, тьотю, непременно зайду. І з паном поквитаємось... Хай... прийде його час...
Нараз хтось кинувся ззаду на Данила, збив на землю, почав вивертати руки.
— Боже мій! — скрикнула тітка.— За що ж це ви, ан-цихристи, на людину напали? Здрайці прокляті! Ланці нещасні!
— Цить, стара,— обізвався хтось хрипкуватим голосом,— бо як тарахну по головешці оцим києм, то й клепок не позбираєш. Вишкірилася...