І ось тепер самій довелося йти до татарина.
— Прийшла? — зрадів Мустафа.— У хату йди. Кумис пий. У мене багато кумису. І буза є.
Б у з а — безалкогольний напій, виготовлений з пшона, пшениці і кукурудзи
— Я просити тебе прийшла, — знітилася Марія.
— Проси,— зрадів Мустафа.— Все зроблю, що попросиш.. Аби тільки....
— Ібрагім загнав до Юсупового хліва своїх веслярів, Мустафо. Поможи їм утекти.
— Що? — сполотнів Мустафа.— Ти хочеш, щоб я допоміг утекти кяфірам?
— Там різні люди, Мустафо. І правовірні, і християни. Є й турки, е й татари. Українців багато, поляків. Сам же знаєш — на галери не тільки невільники потрапляють, а й пайзени.
— Не буду я визволяти ні кяфірів, ні пайзенів,— відрізав татарин.
— Вони, коли дістануться додому, пришлють тобі викуп, Мустафо. Великий викуп.
— Хе-хе-хе-хе, — засміявся Мустафа.— Де ж ті голодранці викуп візьмуть? Та й чи згадають вони про Мустафу, коли доберуться до своїх домівок?
— Там мій чоловік, Мустафо.
— Твій? — ошкірився татарин.— То й добре. Хай і залишається там. Ще рік, ще два — та й ноги протягне, а я куплю тебе — і будеш моєю.
— Я вже казала тобі, Мустафо. А коли ти невільників допоможеш звільнити, чоловік мій не кине мене в біді. У нас, у Києві, є гроші, а ще батьки дадуть, трохи позичать, а ще козаки допоможуть. Він привезе викуп і за мене, і за себе, і за друзів своїх. Кінь у нас гарний,— продовжувала вигадувати Марія.— Він і коня тобі подарує. Такий кінь тобі й не снився.
— А коли не приїде?
— Ні, Мустафо. У нас так не буває. Чоловік рідну жінку з біди завжди виручає. Що б там не було, яких би грошей не коштувало. В одній сорочці зостанеться, а жінку виручить.
— А як же їм допоможеш? Там же сторожа,— завагався Мустафа.
— Лише один наглядач. Сидить на колоді біля дверей. Кинеш аркан, підтягнеш його до тину, а там...
— А там... сама мудруй, що робити... Підтягти до тину того турка мені не важко. Краще мене аркана ніхто не кине. Хочеш — покажу.
— Гаразд, гаразд, Мустафо,— вхопила Марія татарина за руку.— Я сама відріжу в нього ключі, сама, поки ти триматимеш його на аркані біля себе, відчиню двері хліва, відімкну ланцюги.
— А як він помітить мене та ще й пізнає? Що тоді буде?
— Ні, Мустафо. Я попрошу невільників... щоб вони подбали про це... Та вони й самі не залишать його живим, бо ж натерпілися від нього. Вони ж його ненавидять більше, ніж свого господаря.
Мустафа ще довго вагався, та Марія так наполегливо просила, так щиро обіцяла озолотити його, що кінець кінцем жадібний татарин заявив:
— Ну гаразд, Міріам. Не будемо відкладати. Сьогодні опівночі я буду біля вашої акації. Чекатимеш мене там. Тільки ж слуг Ібрагімових приспи. І не тільки приспи, а й замкни. А тоді, як випустимо тих невільників, відімкнеш... І господиню замкни, і того клятого Урхана замкни, бо він такий пронира, такий пронира... зразу мене пізнає... Навіть у найтемнішу ніч...
Одначе увечері татарин не прийшов. Марія чекала його до самої півночі, а потім знеможена забилася в комірку і всю ніч проплакала.
Вранці пробралася до Мустафи.
— Де ж твоя совість, Мустафо? — ображено глянула виплаканими очима на нього.— Ти ж обіцяв...
— Хе-хе-хе,— хихикнув Мустафа.— Передумав я. За що маю ризикувати? За обіцянку? Ні, Мустафа не дурень. Ні. Тікатиме твій чоловік, уб'ють його десь, хто ж викуп привезе? Хе-хе-хе... А справа ризикована... Ні, не стану я голову підставляти за добре слово. Ні...
І як не просила Марія, нічого не вийшло. І знову не спала вона, знову лила сльози й ламала голову. Зненацька прийшло на думку: а що, як упасти в ноги Меджіне? Марія жахнулася, аж скрикнула: та вона ж зразу розповість про все Ібрагіму!
Лежала довго безтямно, а думка про Меджіне зринала та й зринала. І Марія незчулася, як почала обмірковувати її. А чому боятися Меджіне? Про що вона розкаже чоловікові, коли їй буде сказано лише одне: в сараї невільники, і їм треба допомогти?
Про Мустафу Марія ж не скаже ні слова. Так, так, ні слова... Вона тільки попросить: пані, ріднесенька, допоможіть підкупити сторожа...
Меджіне закричить, може, навіть ударить. Тоді вона, Марія, почне цілувати їй руки, нагадає про її матір...
їй було тяжко в неволі... Вона теж рвалася додому... І не тікала тільки через неї, через свою красуню Меджіне... Але як же підступити до господині, з чого почати?
А ніч така коротка, так швидко летить...
Так нічого й не придумавши, Марія вранці підійшла до Меджіне.
— Пані,— впала перед кріслом, вхопила господиню за руку,— він тут, — задихаючись, пролепетала і змовкла: не стало дихання.
— Хто він? — блиснули хижі іскорки в темних очах Меджіне.
— Чоловік мій. Данило!
— Він приїхав тебе викупляти? — насупилась Меджіне.
— Ні, пані, ні дорога моя. Він у неволі. Він у хліві в сусіда. Він весляр у ходжі Ібрагіма...— шепотіла Марія.
Меджіне відкинулась на подушки, збайдужіла.
— Пані, голубонько. Допоможіть визволити їх, — благала крізь сльози Марія.
— Що? — скрикнула Меджіне.— Ти... Ти...— губи її посиніли, затіпались.— Ти думаєш, що говориш? Не сповна розуму, чи що?
— Пані,— не вгавала Марія, — я... я... я... не витерплю, коли його знову поженуть на галеру... Я кинуся в море...
Меджіне затулила великими повіками очі, заніміла.
— Пані, ріднесенька моя. Я ж ніколи нічого не просила у вас... Згадайте матір свою...
— Замовкни, кяфірко! — запалилась Меджіне. — Моя мати не хотіла тікати. її ніхто не тримав силоміць!
— Бо в неї тут була Меджіне... Ради вас вона забула батьків своїх, край свій... Ради своєї красуні Меджіне...
— Замовкни, кяфірко,— ще раз скинулась Меджіне. Марія, вклякнувши перед кріслом, зайшлася безвтіш-
ним плачем. По хвилі вона обізвалася знову:
— Пані, голубонько... Діти дізналися... Османчик...
— Не смій! — заверещала Меджіне.— Не чіпай дітей! Задушу, кяфірко!
— Вони самі. Вони сторожа хочуть убити.
— Ти-ти-ти, — запінилась Меджіне, — підмовила дітей? Ти...
— Пані, я не бачила веслярів, не знала, що вони прибули...
— Де Османчик?
— Не треба, пані. Я сама наказала їм... щоб нічого не чинили. Але ж діти не все чинять так, як їм кажуть.
— Ти... Ти не відходь від них, не спускай з них очей!
— Пані, голубонько,— знову заскімлила Марія,— поможіть.