— Чого це вона не може вернуться — шо їй там іти. Ой, бо...
— Вона не може селом обійти, то вона берегом ходить питається?
— То шо. Межею напроти хати вгору вийде, та й нашо їй на містечко йти. А потім вертаться.
— А, ну то як вона городом вийде, то це друге діло.
— Ну то це як вона пішла кликать Тамару, то на коли це вона думає збирать — я знаю?
— Як буде Тамара йти, то спитайся в неї. Кажіть Вері, шо Петька ще не приїхав.
Вони обійшли хлівчика з другого боку, а Петро чогось прочинив двері у літню кухню в хліві.
— Шо це ти там не бачив, Петро? Йди вже на автобус. А то впізнися.
— Шо це — мені не мона подивитися, — сказав Петро, він поміняв собі на дверях кашкета — там у нього новіший висів.
— То хіба я тобі шо кажу. Я так питаюся, думала, ти щось забувся та й дивися.
— Чо це ці помиї під ногами стоять. Нема кому їх забрати?
— Шо вони тобі мішають, обійди збоку, як тобі так тісно, — Ганя розігнулася од цебра й пройшла вперед два кроки. — Вера не хтіла взять рано, кудись там бігла.
— О, то хай би забрала, чо вони тут будуть киснути...
— Я знаю, Петька... Вона просила, може, будемо йти, то щоб помогли їй.
— То шо, вона не може хлопцям сказати? Сказала б хлопцям, та й.
— Але чого це ми будемо їй носити. Буде мать час, то зайде забере. Хай стоїть.
— Не мона попросить когось, щоб помогли. От Вера!
— Каже зайду-зайду й побігла, а я її не вспіла спитаться.
— Це така рада була чи шо...
— Еге, отако біжить, — Ганя трохи розставила вперед замащені руки, так показувала, — хоч не чіпай її. Стала калини наскубала. —О.
— Кажу, нашо це ти калину мені обірвала, Вера. А вона біжить і не каже. Еге. Бачив? Каже, мені тра.
— Шо-с ти корові давать будеш?
— Треба теплого дать. Осьо намішала ріденького. Зара буду доїть.
— Це таке доїння — по півчашки. Але я його не п'ю. А чо це Клави не видно? Хіба вони ще сплять...
— Хай сплять — а шо будуть робити? Клава в грубі напалила рано, та й їм тепло. Шо думаїш...
— Чого це вона не хоче їсти, шо ти їй дала?
— Г-а-а, з халєри! Перебирати почала, — Ганя аж попхнула корову в бік, але та тільки на півратиці одною ногою посунулась, — хай не їсть.
— Диви-но, як це так! То гарбуза вкриш. Хай щось з'їсть... Петро взяв у кутку лопату і трохи пошкріб з-під корови.
— Нащо це воно тобі, Петро! Ти хоч на автобус спізниться. Йди-но дивись на часи, скільки там...
— Осьо приберу та й буду йти. Чо ти кричиш, ще маю час.
— Чось такий сон поганий снився, Петька. Ай-бо... Ганя помила вим'я, витерла ганчіркою і вцідила раз молока.
— То шо, не може нічого сниться, ти думала?
— Але чось так погано. Наче баба сниться, — Ганя найшла другу дійку й крикнула на корову: — Стій, Манька! Петро, візьми-но пошкреби туто, а то чось хвостом б'є.
— Чого це вона хвостом б'є? Шо це ти їй таке дала, шо вона не стоїть на місці.
— А шо я їй могла дать? Не однакове хіба даю...
Петро поставив лопату в куток і став одною ногою на залізну поперечку, вишкрібаючи підошву.
— Ну-ну, та й шо...
— Загадали бабі йти у военкомат. А я думаю ой-бо, як це вона піде, слаба. Коли бачу, вона зігнулася під тином, і такий дощ люпішить! Думаю, треба щось дати надіться, а то простудиться...
— Чого це вона мала тобі присниться...
Петро обшкріб і другого черевика і деркачем з довгою ручкою попідмітав на купку до стіни — це таке, сухе, і ввечері викине.
— Це щось на погане. Коли б там з цею цеглою чого не було. Ти-но там нічого лишнього не розказуй...
—Шо ти балакаєш — хай собі там кажуть. Я знаю за себе, шо ні в кого не вкрав. А вони хай знають за себе.
— Це... Як я дивлюся, то вони й сіли під тином. Шо вам дать, кричу... А їм уже млосно, бачу.
— Може, хто заслабне, — як би я трохи знав у цих снах.
— Бігом у комору, та й несу Олікову куртку, вкриваю їх з головою. А ними трасе отако немилосердно.
— А я думав, чого це ти кричала вночі. Ще й якось так завивала в стіну.
— Та йди! Я не чула... Ну ти дивися! Чого це баба приснилася — тра спитать у Бери.
— Спитайся. Може, від хлопців шо буде.
— Чув, Петро, не балакай. Ще погана звістка буде. Мене осьо трасе ще всю.
— Подивився пошту сьогодня в ящику...
— Я ці дні сама беру, мені з вікна видно, як Тося йде. Біжу й питаюся, чи нема шо.
— Повинно щось буть, письмо якесь. Коли це від них уже було?
— На сорок день бабині, якраз саме прийшло.
— То якби ви не забували писать, вони б тоже писали, чи як...
— То шо це думаєш, шо ніхто не пише, — хоч би мовчав, як не знаєш.
— То осьо ж від Оліка було, тепер вони ждуть від нас пісьма. Ганя аж засміялася, посуваючи на місце відро, бо корова
була пацнула, — жінка на неї цей раз не сварилася.
— Чуй-но, Петро, я сьогодні беру газету й думаю, це зара як випаде перевод від хлопців, ну!
— То не пішла б на пошту хіба, пішла та й були б гроші, — пройнявся цею радістю й Петро, він то згадав, як це було з тим переказом; так немов сміявся на одну щоку, водячи язиком по верхніх зубах, й брови зведе, показуючи: то шо ж, хай би та й хай.
— То чого це не пішла б, о, — Ганя й зиркнула у той бік, мовляв, отуди к чорту, — це син заробив на нас, а я буду стидатися, геть мені не балакай. — Але ж стій-но. Це як тепер бачу, єй-бо. Хто це в нас був. Вера була — так, раз, потім Порохнюкова Міла. Ну да, й Порохнюк, —правильно. Та й шо, це всі. Стій-но, нє, брешу. Чо це я забула, — Марина приходила, але це вона послі пішла, то через це я забулася.
— Ну да, а Славка. Славка з Валюю були.
— То хіба цей раз Славка був, е, йди. Славка пізніше був — шо ти мені розказуєш...
Петро й з другого боку поторкав язиком зуби, сумніваючись: ніби я знаю, але наче був. Але й він там щось трохи пам'ятав.
— Ще Порохнюк казав йому за батька. Вони як тоді дружили, каже. Гриша прибігає такий радий: син у мене народився, син.
—Дивися-но, чого це я забула, — ой-бо, це я думаю за ці зуби, — вона аж провела перед ротом припухлою долонею, як-то затуляючись від когось. — Петро, єй-бо, корова дивиться й думає, що це за беззуба баба доїть її сіла.
— То шо я їй скажу — купляй зуби, та й не буде дивитися.
— Купи мені в Житомирі, ти ж їздиш, там, не бійся, до свахи щораз заїдеш.
— А сваха тобі хіба вбіщала? То я спитаюся в неї. В неї всі золоті в роті.