— Це чогось аж смішно робиться, — тішилася Ганя вже з цеї роботи, — й ну да, це ж знаєш, шо так воно й буде, але й диво якесь, шо це так виходить. — Дивилася вона тепер на той затертий рубець на цераті й що він тепер уже збоку був. — От як не вирівняється, то шо це я Петьці скажу. — Ганя дивилася, як це Петька сидітиме на своєму місці й візьме терне пальцем по цьому рубцю й — що ж це він скаже... о, скаже, де це цей рубець взявся, це ти мені так, щоб я порізався, чи що.
Аж їй самій рука потягнулася налапати того рубчика. Вона його налапала вже й так, без погляду, й трохи його пошарувала, мов це він м'якший стане й не буде вже різатися, як коли прийдеться.
Ганя витерла на столі, подивилася у вікно, чи не видно там Петра з автобуса.
Повитирала на столі й скрізь, пождала трохи так за столом, послухала, що це десь машина гуде, — може, Петра хто везе, — вийшла в коридорчик, а потім на вулицю.
Що буде сама в хаті робити?
1981 р.