— То ви з тьотюю Ірою хоча договоріться. — Клава вже йшла в стару хату й оглянулася, але очима щось по землі видивлялася. — Славка найшов кашкета, маму?
— О. Він мені каже, де це я кашкета дів. Ми подивилися в хаті і в наметі — може, де на лавці валяється. Я йому кажу, то Петькового вдягни. А мені, каже, треба дядькові Андреюві віддати. — Ганя так само вже йшла у тому, другому, подвір'ячку, десь до хліва, але ще пождала, що Клава скаже. — Чи це він ще думав назад у Яроповичі їхати, я зна-аю....
— Ну то вони ж поїхали, — хіба ви забули; їм з Яроповичів їхати лучче, ніж од нас.
— Ай-бо, це він забувся у Вери й тепер не може знайти. Йди до Вери, Славка, може, ти там де поклав. Й ти знаєш, кашкет був у Вери. Як це воно... — Гані трохи рука затерпла тримати, й вона на руку зіперла, щоб біля грудей було, цю ношу. — Славка прибігає до Вери, каже, вона якраз зі столу приймала, а він питається, чи нема в вас мого кашкета. Диви-но, сину, заходь, чо ти став на порозі, дядько, каже, ліг, як хоч, то я збуджу його. Дивися, може, де лежить, каже йому Вера, але вони ніде не найшли. Й коли це Славка хотів уже йти, він глядь на мисник, а на миснику кашкет лежить — як-то хто переклав. Вера каже, хто це його туди поклав, я не знаю. Але як він уже радий, шо найшовся кашкет, то тільки дивиться, шо він буде казати — може, він його сам поклав, або хтось прибирав та й переклав на мисник.
— Йшов Мишко лягати, взяв з лави кашкета й поклав зверху, — от ще думаєте...
— Ну то це Мишко не знав, чий це кашкет, Клава? — Ганя трохи вернулася, так їй хотілося довести свою правду. — Щоб це він побачив кашкета на лавці й нічого тако не сказав, узяв поклав на мисник та й пішов лягти. Щоб це він не спитався у Вери, чий це кашкет?
— А він його на Славці хіба бачив? Славка його більше в руках носив, він чогось стидався, шо це такий маленький кашкет.
— А то ти не знаєш, шо в Андрея голова більша й чого цей кащкет на Славку буде малий.
— То хіба я кажу, шо він на Славку зовсім уже малий, — він, тако як його в руки брати, якийсь маленький і мілкий. Я за це кажу. А ви нашось перекручуєте.
— А то Славка не сидів за столом, коли Мишко його спитався за телевізора, — це якраз снідати, там, хто міг, прийшов, а Мішка забігає й щось шепоче Славкові на вухо. Кажу, Мишко, сідайте поснідаєте, — нє, Ганя, нема часу. Та й він його потім забрав. От цей Мишко. Еге, він думав, шо Славка йому розбирається в телевізорах...
Клава вже слухала матір, — така їй трохи зробилася на цей раз приємніша бесіда.
— Славік йому зробив, хіба він тобі не розказував. — Клава аж хотіла поставити слоїка знов на лавку. — Ми йшли з Тамарою й з Славкою на автобус, і Славка нам як почав розказувати, як він телевізора справив, — шо там було справляти, він уже справляний був. Мишко не туди включав.
Хіба це він так хтів пошуткувати, цей Мишко, — думала далі Ганя, трохи пригадуючи, коли Мишко за Славкою прибігав; але Славка якось не дуже то й відмовлявся, каже, я, дядьку, не розбираюся. Йдім, сину, може, тобі вдасться. — А Тамара, бідна, ж так боялася, що це Микола прийде на обід і нічого не зварено.
А потім, дурна, каже — а, Микола такий, що самий найде, там десь сало є, хліба вріже. Це я б так сама не змогла, ай-бо ні.
— Піду в хату трохи, щось зроблю, — казала Ганя вже біля того хлівчика. Вона занесла графинчика в літню кухню — це такий у них хлівчик, як хатка, старого хліва з клунею давно розібрали; Петро коли заїжджає молоковозом у двір, якраз стає на те місце, — причинила двері на клямочку, але щось подумала й надумала вернути. — Нє-е, занесу в хату, щоб я за ним ще ходила, а-а... — Ганя пішла біля вужчої стіни хлівчика, а там їй зразу стало видно і на город, — між берегом і городом посадка, ще батько Петрів садив, до неї з городу біг Пушок. — На-х, Пушок, хоч випити? — Пушок головою, хвостом, лапами аж наче казав, що хоче. — О, йди, дурний, ти ж вп'янієш. От нема Тамари, вона б побачила! — Далі вже сердито нагнала собаку, щоб не лізла на пелену. — Ну! Йди, бо дам.
У коридорі нової хати Ганя поставила графинчика з чарочкою на лаві біля колін, зняла Петрову куфайку й повісила на старе місце; коли це під своїм халатом на вішалці бачить — якусь куфайку видно.
— Диви, шо це з цими очима таке. Висить моя куфайка, а я Петрову наділа й ношу. — Ганя одігнула трохи халата, де ґудзики якраз були, й добре побачила, що це її куфайка була, — вона собі рукава трохи закачувала, щоб на пальці не лізло, коли порає. — От Ганя сліпа вже геть стала! Тра-но занести цього графина, а то ще десь згублю. Ой-бо, — їй щось у голові немов аж тепло розійшлося й трохи зашуміло, — що-с це робити, тра йти лягти, бо чогось так млосно, — не те щоб думала, й не те щоб і вголос казала Ганя.
У кухні вона графинчика виставила на піч, стала подивитися у вікно, зіпершись на стіл, — ще, дивиться, як Петро снідав, то вона й не прибирала.
— Ай-бо, ще собі ввіллю — може, легше стане, — Ганя одірвалася од стола й налапала за занавісочкою графинчика. — Де це воно так нахололо, аж в пальці пече, — не вірила сама собі жінка. — Га-а-х, гараче, — відсмикнула руку й засміялася. — Г-от, дурна, це якби хто побачив Ганю таку дурнувату, підрізану — ото вже сміявся б. — Вона знов підійшла з графинчиком і чарочкою до стола й аж не повірила, що допіру тут, стояла. — Це чось як-то стіл викший став, шо це... — але вже й забулася, за що думала оце-го, десь її очі гляділи униз вікна на землю під хатою, де видно дві легенькі колії від молоковоза. Ганя обіперлася з графинчиком об стіл й немов колихалася то назад трошки, то вперед — більше: щось її туди тягло — чи що світу там ширше, як за спиною у неї. Але ж і хата всеїдно велика, — аж прикидала собі в думці, де ширше: у хаті чи надворі, — г-от клопіт, що жити нема кому; оно Іра приїде, то хай займає одну хату, — що, даремно ми тищу рублів за шифер давали, щоб перекрити...
— Якби ж воно не таке було, — за цього сусіда вона думала, — а то таке вредне робиться.
Ще зразу вона якось ні та й напише Ірі, що Порохнюк узнає за неї, а це перестала писати — нехай не буде такий розумний.
— Хіба я цей раз не казала Славці — казала, щоб мати нічого не думала, а то Славці, бачу, аж цікаво робиться, шо це Порохнюк так за матір взнає. — Ганя посунула далі графинчика, щоб тільки рукою за стіл триматися. — Але чо це йому було бігти до Мішки, то я не знаю. Але хіба йому тоді було як сказати, вони ці помиї вхапили, як дурнуваті. Та сядьте осьо в хаті та поснідаєте — нє, тра до Зіневича бігти, г-ой. — Але чого це їй сердитися на Тамару, хіба вона шо винувата. — Але чо це ти, дурна, туди йшла, ще й його потягла; оно Валя як взнає, то це буде, — шо це він тепер буде казати — шо я пішов з Тамарою кудись в гості, а їй там недобре стало. — Ганя аж нагнулася до цього стола, такий їй куціший з цього боку кінець церати був, й що вона думає — почала його смикати, аж перекинулося щось на столі.