— Ви винесете її?
— А вона мовчатиме?
— Не сумнівайтеся…
— А як же ви, дядечку Мадлен?
І після короткої мовчанки Фошлеван, звертаючись більше до самого себе, ніж до Жана Вальжана, пробурчав:
– І ще одне мене непокоїть. Я сказав, що накидаю туди землі. Але земля не замінить труп. Вона пересипатиметься, й носії це відчують. Ви розумієте, дядечку Мадлен, влада довідається.
Жан Вальжан здивовано поглянув на старого — чи той, бува, не марить.
— Як же вам усе-таки вийти звідси? — знову забідкався Фошлеван. — Бо завтра я вже маю привести вас до ігумені.
І пояснив Жанові Вальжану, що це винагорода за послугу, яку він, Фошлеван, пообіцяв зробити громаді. Що в його обов’язки входить забивати труни й допомагати гробареві на кладовищі. Що черниця, яка вчора померла, заповіла поховати її в тій труні, де вона спала двадцять років, і що труну опустять у склеп під вівтарем. Що це порушення поліційних правил, але небіжчиця з тих, кому ні в чому не відмовляють. Що він, Фошлеван, заб’є труну, підійме плиту в каплиці й опустить покійницю в склеп. І що в знак подяки ігуменя згодна взяти в монастир його брата садівником, а племінницю — вихованкою. Що його брат — це він, пан Мадлен, а його небога — Козетта. Що ігуменя сказала йому привести брата завтра надвечір, після вдаваного похорону на кладовищі. Але він не може привести пана Мадлена з вулиці, бо пан Мадлен не на вулиці. Це один клопіт. І є ще другий: порожня труна.
— Як це — порожня? — спитав Жан Вальжан.
— Казенна труна, — відповів старий садівник.
— Яка труна? І до чого тут казенна?
— Помирає черниця. Приходить лікар і підтверджує: одна з черниць померла. Тоді влада надсилає труну, а наступного дня — похоронні дроги і смолоскипників, які мають відвезти труну на кладовище. Смолоскипники прийдуть, піднімуть труну, а в ній нічого не буде.
— Покладіть туди що-небудь.
— Мерця? У мене його нема.
— Ні, не мерця.
— А кого?
— Живого.
— Якого живого?
— Мене, — сказав Жан Вальжан.
Фошлеван, який уже був опустився на стілець, підскочив, наче під ним вибухнула міна.
— Вас!
— А чом би й ні?
Жан Вальжан усміхнувся своєю рідкісною усмішкою, схожою на промінчик сонця на зимовому небі.
— Бачу, ви смієтеся. Ви говорите несерйозно.
— Цілком серйозно. Мені треба вибратися звідси?
— Треба.
— Я ж вас просив знайти для мене кошика й накривку!
— Ну то й що?
— Моїм кошиком буде труна, а накривкою — чорний креп.
— Білий креп. Черниць ховають у білому.
— Нехай і білий. Мені треба звідси вибратись, і щоб ніхто не бачив мене. Це можливий спосіб. Але спершу розкажіть, як усе воно відбувається. Де стоїть та труна?
— Порожня?
— Атож.
— Унизу, в кімнаті, яку називають покійницькою.
— А де вона, та покійницька?
— У нижньому поверсі. Там одне заґратоване вікно, що виходить у сад і зачиняється ззовні віконницею, і двоє дверей: одні в монастир, другі — в церкву.
— Яку церкву?
— У загальну церкву, куди заходять із вулиці.
— Ви маєте ключі від тих двох дверей?
— Ні. Я маю ключ тільки від дверей, які виходять у монастир. А ключ від дверей у церкву — у воротаря.
— Коли воротар відчиняє ті двері?
— Коли приходять смолоскипники. Як тільки труну виносять, двері зразу зачиняються.
— Хто забиває труну?
— Я.
— Хто накриває її поховальним покривалом?
— Я.
— Ви сам-один?
— Жоден інший чоловік, крім лікаря, не має права зайти до покійницької. Це навіть на стіні написано.
— Ви зможете сьогодні вночі, коли в монастирі всі спатимуть, заховати мене в покійницькій?
— Ні. Але я можу заховати вас у темній комірчині, що виходить у покійницьку. Я там держу своє знаряддя для поховання і замикаю її своїм ключем.
— О котрій годині приїдуть завтра похоронні дроги?
— Годині о третій дня. Ховати мають на кладовищі Вожирар, перед смерканням. Кладовище звідси не близько.
— Я просиджу у вашій комірчині всю ніч і півдня. Я зголоднію.
— Я принесу вам що-небудь.
— Ви прийдете і заб’єте мене в труну годині о другій.
Фошлеван відсахнувся і заломив пальці на руках.
— Це неможливо!
— Ет! Узяти молоток і вбити цвяхи у віко!
Те, що Фошлеванові здавалося неймовірним, було простим ділом для Жана Вальжана. Йому доводилося бувати і в складніших халепах. Адже він не раз утікав із каторги. А чого тільки не витерпиш, щоб вирватися на волю! Дати забити себе в ящик і нести, мов тюк, довгий час не ворушитись і знаходити повітря там, де його нема, стримувати дихання цілими годинами, задихатись, але не вмирати, — такий був один із похмурих талантів Жана Вальжана.
Фошлеван, трохи отямившись, вигукнув:
— Але як ви будете дихати?
— Якось дихатиму.
— У тому ящику! На саму лиш думку про це я задихаюся!
— Ви, звичайно, маєте свердлика. Зробите кілька дірочок біля мого рота, а віко приб’єте нещільно.
— А як вам заманеться кахикнути або чхнути?
— Той, хто втікає, не чхає і не кахикає.
І Жан Вальжан додав:
— Дядечку Фошлеван, треба зважуватись. Або дати себе схопити тут, або вибратися звідси на похоронних дрогах.
Рішучість Жана Вальжана нарешті вплинула на старого.
— А й справді, іншої ради немає, — пробурчав він.
— Мене непокоїть тільки одне: як усе обернеться на кладовищі, — сказав Жан Вальжан.
— О, якраз це мене не турбує! — вигукнув Фошлеван. — Гробарем там дядечко Метьєн, старий п’яничка. Ось я вам розповім, як усе буде. Ми приїдемо незадовго до смерку, за три чверті години до того, як зачиняються ворота кладовища. Я йтиму за дрогами — це мій обов’язок. У кишені в мене будуть молоток, долото й обценьки. Дроги зупиняться біля ями, смолоскипники протягнуть під труну мотузки і спустять вас у могилу, священик прокаже молитви, перехрестить яму, побризкає святою водою й піде собі. Я залишуся сам із дядечком Метьєном. Одне з двох: або він буде вже п’яний, або ще не п’яний. Якщо він не п’яний, я скажу йому: "Ходімо перехилимо по чарці, поки "Спіла Айва" відчинена".
Я веду його до шинку, напуваю, — а дядечку Метьєнові небагато треба, — вкладаю старого під стіл, беру його перепустку й повертаюся на кладовище. Ви матимете справу тільки зі мною. Якщо він уже буде п’яний, я скажу: "Іди собі, я все зроблю сам". Він піде, а я витягну вас із ями.
Жан Вальжан подав Фошлеванові руку, яку той схопив зі зворушливою селянською щирістю.