— Яка закриває вхід до склепу?
— Атож.
— Отут би й знадобився другий чоловік.
— Мати Вознесіння дужа, як чоловік. Вона допоможе вам.
— Жінка — це не те, що чоловік.
— Ми можемо дати вам у поміч тільки жінку. Але в плиті є кільце, а у вас буде важіль.
— Гаразд, превелебна мати. Я відкрию склеп. І що потім?
— Потім треба буде знову його закрити.
– І все?
— Ні, не все.
— Наказуйте, превелебна мати.
— Фоване, ми довіряємо вам.
— Я до ваших послуг, превелебна мати.
— Перш ніж закрити склеп, туди треба буде щось опустити.
Запала мовчанка. Ігуменя закопилила спідню губу, ніби вагалась, а тоді озвалася знову:
— Дядечку Фован, ви знаєте, що сьогодні померла черниця?
— Ні, не знаю.
— Ви хіба не чули подзвін?
— У глибині саду нічого не чути.
— Справді?
— Я ледве чую, коли дзвонять, щоб викликати мене.
— Вона померла вдосвіта. Це мати Розп’яття. Праведниця.
Ігуменя замовкла, поворушила губами, мовби молячись подумки, і провадила:
— Три роки тому, побачивши, як молиться мати Розп’яття, одна янсеністка,[21] пані де Ветюн, перейшла в істинну віру.
— О, тепер я чую подзвін, превелебна мати.
— Черниці перенесли її в покійницьку, поруч із церквою.
— Я знаю, де це.
Ігуменя зашепотіла якусь нову молитву, а тоді сказала:
— За свого життя мати Розп’яття навертала в істинну віру; після смерті вона творитиме чудеса.
— Авжеж, творитиме, — підтвердив Фошлеван.
— Дядечку Фован, для нашої громади мати Розп’яття була благословенням Божим. Її смерті можна тільки позаздрити. До останньої миті вона зберігала свідомість. Вона розмовляла з нами, потім розмовляла з янголами. Вона повідомила нам свою останню волю. Якби ви мали трохи більше віри й могли бути присутнім у її келії, вона б одним доторком вилікувала вашу ногу. Вона всміхалася. Видно було, що вона воскресає в Богові. Блаженна смерть.
Фошлеван подумав, що ігуменя закінчила молитву.
— Амінь, — сказав він.
— Дядечку Фован, волю небіжчиків треба виконувати.
— Превелебна мати, а й справді подзвін звідси чути краще, ніж із саду.
— Крім того, йдеться не просто про небіжчицю, а про святу. Вона двадцять років спала у своїй труні з дозволу найсвятішого папи Пія Сьомого.
Ігуменя помовчала, перебираючи чотки, а тоді сказала:
— Дядечку Фован, мати Розп’яття буде похована в тій труні, в якій вона спала протягом двадцятьох років.
— То я маю забити її в тій труні?
— Атож.
— А труну з похоронної контори залишити порожньою?
— Саме так.
— Я готовий служити святій громаді.
— Чотири матері-півчі вам допоможуть.
— Забивати труну? Я обійдуся без них.
— Ні. Опустити труну.
— Куди?
— У склеп.
— У який склеп?
— У той, що під вівтарем.
Фошлеван аж підскочив:
— У склеп під вівтарем!
— Треба виконувати останню волю небіжчиків. Вона просила, щоб ми поховали її там, де вона молилася за життя. Її воля — для нас закон.
— Але ж це заборонено.
— Заборонено людьми, а не Богом.
— А якщо довідаються?
— Ми вам довіряємо.
— О, я німуватиму, як камінь із монастирського муру.
— Капітул зібрався, і матері-виборщиці вирішили, що мати Розп’яття, згідно з її останньою волею, буде похована у своїй труні під нашим вівтарем. Подумайте, дядечку Фован, які тут творитимуться чудеса! Яка благодать Божа осяє громаду!
Ігуменя помовчала, а тоді обернулась до Фошлевана.
— Дядечку Фован, ми з вами домовились?
— Домовились, превелебна мати.
— Ми можемо розраховувати на вас?
— Я скоряюся вашій волі.
— Це добре.
— Я всією душею відданий монастиреві.
— Тоді слухайте. Ви заб’єте труну. Сестри віднесуть її до каплиці. Там відслужать панахиду, а потім усі повернуться в монастир. Зразу після одинадцятої години ви прийдете зі своїм залізним брусом. Усе відбудеться в суворій таємниці. Біля склепу будуть тільки чотири матері-півчі, мати Вознесіння і ви. Заупокійна служба починається опівночі, і треба, щоб за чверть до дванадцятої все було зроблено.
— Я доведу свою відданість монастиреві. Я заб’ю труну. Рівно об одинадцятій я буду в каплиці. Звісно, ще один чоловік не завадив би. От брат у мене — то справжній силач! Ну, гаразд. Я принесу брус. Ми відкриємо склеп, поставимо туди труну й опустимо плиту. Влада нічого не знатиме. Превелебна мати, це все?
— Ні, не все.
— А що іще?
— Лишається порожня труна.
Запала мовчанка. Фошлеван міркував. Ігуменя провадила:
— Дядечку Фован, як нам бути з цією труною?
– Її віднесуть на кладовище й там закопають.
— Порожню?
Знову запала мовчанка, а тоді Фошлеван махнув рукою, як ото відмахуються від настирливої думки.
— Превелебна мати, адже я сам забиватиму труну в Нижній церкві, й ніхто туди не увійде, крім мене.
— Але носії, коли ставитимуть труну на дроги, а потім опускатимуть її в яму, відчують, що в ній нічого нема.
— А, чо!.. — вигукнув Фошлеван.
Ігуменя пильно подивилась на нього і піднесла руку, перехреститись. "…рт" застрягло у старого в горлі.
— Превелебна мати, я насиплю в труну землі. Тоді здаватиметься, що в ній хтось є.
— Ви маєте рацію. Земля — це той самий прах, у який перетворюється людина. То ви все влаштуєте з порожньою труною?
— Зроблю усе як треба, превелебна мати.
Стурбоване обличчя ігумені проясніло. Помахом руки вона відпустила садівника. Фошлеван рушив до дверей. Коли він уже збирався вийти, мати Непорочність сказала своїм лагідним голосом:
— Дядечку Фован, я задоволена вами. Завтра, після похорону, приходьте з братом. І нехай він приведе свою дівчинку.
4. Жан Вальжан знаходить спосіб вийти з монастиря
Коли Фошлеван повернувся до своєї хатини, Козетта вже прокинулась, і Жан Вальжан саме говорив їй, показуючи на кошик садівника, що висів на стіні:
— Послухай мене, люба Козетто. Нам треба вийти з цього будинку, але ми знову повернемося сюди, і нам тут буде добре. Дідусь, який тут живе, віднесе тебе у цьому кошику до однієї жінки. Потім я по тебе прийду. Якщо не хочеш, щоб Тенардьє забрала тебе, будь слухняною і сиди мовчки.
Козетта кивнула із серйозним виразом.
На скрип відчинених Фошлеваном дверей Жан Вальжан обернувся.
— Ну то що?
— Усе залагоджено, а пуття мало, — сказав Фошлеван. — Я маю дозвіл привести вас сюди. Але спершу треба вийти звідси. Ось у чім заковика. З дівчинкою — це просто.