Жан Вальжан відчув, що підлога вислизнула йому з-під ніг. Він ступив у воду з грузьким болотом на дні.
Одначе він мусив пройти. Повернутися назад було неможливо. Маріус конав, Жан Вальжан геть знесилився. До того ж яма спершу здалася йому неглибокою. Але що далі він просувався, то глибше грузли ноги. Незабаром мул сягав по литки, а вода — вище колін. Він ішов уперед, підіймаючи обома руками Маріуса, щоб його не мочило водою. Мул тепер доходив до підколінків, а вода до пояса. Жан Вальжан уже не міг би повернути назад, якби й захотів. Він занурювався глибше й глибше. Мул був досить в’язкий і, можливо, утримав би одну людину, але не двох. Та Жан Вальжан усе йшов уперед, несучи тяжко пораненого, а може, навіть — хто знає? — мерця.
Вода вже сягала йому під пахви. Він відчував, що тоне, й ледве міг ворушити ногами в глибокій грязюці. Підіймаючи Маріуса, він просувався далі, докладаючи нечуваних зусиль. Але трясовина невблаганно засмоктувала Жана Вальжана, і тепер над водою здіймалася лише його голова та дві руки, якими він підтримував пораненого. На одній старовинній картині про Всесвітній потоп зображено матір, яка так само підіймає вгору своє дитя.
Він занурився ще глибше й закинув голову назад, щоб не захлинутися. Тому, хто побачив би його обличчя в темряві, воно здалося б маскою, яка пливе по воді. У відчайдушному розпачливому зусиллі Жан Вальжан викинув ногу вперед, і вона натрапила на щось тверде, знайшла точку опори. Ще мить — і було б запізно!
Жан Вальжан випростався, напружив м’язи і рвонувся вперед, мов прикипівши до тієї точки опори. Вона здалася йому першою приступкою сходів, які вели до життя.
І справді, то був початок протилежного схилу кам’яної підлоги, що не зламалась, а прогнулася під водою, мов дошка. По тій похилій площині Жан Вальжан вибрався на другий край провалу.
Виходячи з води, він спіткнувся об камінь і впав навколішки. Подумавши, що це знак провидіння, він довго лишався в цій позі, проказуючи в душі подячну молитву Богові.
Потім звівся на ноги, тремтячи від холоду, задихаючись від смороду, зігнувшись під вагою пораненого; з нього стікали потоки нечистот, але душа його була сповнена дивним сяйвом.
5. Іноді тонуть там, де сподіваються висадитися на берег
І знову Жан Вальжан вирушив у дорогу. Та якщо у трясовині він і не втратив життя, то, здавалося, втратив там останні сили. Тепер через кожні три-чотири кроки він був змушений зупинятись і переводити дух. Одного разу, щоб перекласти Маріуса зручніше, Жан Вальжан сів на приступку біля стіни й відчув, що не в спромозі підвестися. Та хоч він і знесилів, воля його не була зламана. І Жан Вальжан підвівся.
Він рушив уперед, майже побіг у розпачі, не підводячи голови, не переводячи духу, і кроків через сто раптом наштовхнувся на стіну. В тому місці водостік завертав. Жан Вальжан підвів погляд і в кінці підземного ходу, десь далеко-далеко, побачив світло. Цього разу воно не здавалося погрозливим. То було привітне світло дня.
Жан Вальжан бачив попереду вихід на волю.
Якби закинута в пекло грішна душа раптом побачила вихід з геєни вогненої, вона відчула б те саме, що Жан Вальжан. Відчайдушно махаючи обгорілими крильми, полетіла б вона до осяйних дверей. Жан Вальжан перестав відчувати втому, Маріус більше не здавався йому важким. Його сталеві м’язи напружились, і він уже не йшов, а біг. Вихід із клоаки — звужена арка в кінці підземної галереї — усе виразніше вимальовувався перед ним.
Жан Вальжан підійшов до отвору.
Тут він зупинився.
То був справді вихід, але вийти було неможливо.
Товсті ґрати — у вигляді дверцят, замкнених на важкий, схожий на величезну цеглину тюремний замок, перекривали арку. Ті дверцята, мабуть, дуже рідко оберталися на іржавих завісах і щільно прилягали до кам’яного одвірка.
По той бік ґрат — свіже повітря, річка, денне світло, смужка берега — вузенька, але достатня, щоб нею пройти, — набережні Парижа, — цієї безодні, де так легко сховатися, — широкий обрій, воля. Праворуч, униз за течією, виднівся Йєнський міст, ліворуч — міст Інвалідів. Місце було якраз дуже зручне, щоб дочекатися темряви й непомітно зникнути.
Крізь ґрати до клоаки залітали знадвору мухи. Перед ним стояв якийсь чоловік.
Було десь пів на дев’яту вечора. Починало сутеніти. Жан Вальжан поклав Маріуса під стіною, на сухий клапоть підлоги, потім ухопився обома руками за ґрати й з усієї сили рвонув їх до себе. Сталеві прути навіть не здригнулися. Жан Вальжан став смикати за кожен прут окремо, сподіваючись, що йому пощастить видерти найслабкіший і, використавши його як важіль, вивернути ним дверцята або зірвати замок. Та жоден прут не схитнувся. Навіть зуби тигра не сидять у яснах так міцно. Перешкода була неподоланною. Жодного засобу відчинити дверцята.
Невже їх тут чекає загибель? Що робити? Повернутися назад, знову повторити жахливий шлях, який він пройшов, Жан Вальжан був не в спромозі. Та й як би він перебрався через трясовину, що її здолав чудом? А за трясовиною нишпорить поліційний патруль. І крім того — куди йти? Навіть якщо знайдеться інший вихід, він теж напевне закритий лядою або ґратами. Очевидно, всі виходи замкнені в такий спосіб. Вуличні ґрати, крізь які він проник, виявилися зірваними, а всі інші колодязі клоаки, звичайно ж, наглухо закриті.
Отже, вони втекли, щоб опинитись у в’язниці. Усі зусилля Жана Вальжана ні до чого не призвели. Це був кінець.
Обидва вони заплуталися в неосяжній павутині смерті, й Жан Вальжан відчував, як підповзає до них у темряві страхітливий павук.
Він повернувся спиною до ґрат і знесилено опустився на кам’яні плити поряд із нерухомим Маріусом. Голова йому похилилася до колін. Виходу немає! Це була остання крапля в чаші розпачу.
Про кого ж думав Жан Вальжан у своїй смертельній тузі? Не про себе й не про Маріуса. Він думав про Козетту.
6. Клапоть від подертого сурдута
Аж раптом чиясь рука торкнулась його плеча, й чийсь голос прошепотів:
— Половина здобичі — мені.
Жан Вальжан подумав, що марить. Він не чув кроків. Що ж це таке?
Він підвів погляд.
Перед ним стояв якийсь чоловік.
Той чоловік був у блузі й босий. Черевики він тримав у руці — певне, роззувся, щоб нечутно підійти до Жана Вальжана.