Чоловік у рединготі дійшов до кінця берегової коси і якусь мить стояв у задумі, стиснувши кулаки й пильно роздивляючись навколо. Зненацька він стукнув себе по лобі. В тому місці, де кінчався берег і починалась коса, він помітив під кам’яним склепінням ніби ґратчасті, широкі й низькі, двері, на трьох масивних завісах і з важким замком. Цей заґратований отвір, пробитий у стіні набережної, виходив почасти на берег, почасти на річку. Звідти витікав у Сену каламутний струмок.
За товстими іржавими ґратами виднілась темна склепінчаста галерея.
Чоловік у рединготі схрестив руки і втупився в ґрати обуреним поглядом.
Нічого не домігшись поглядом, він став штовхати їх і трясти, але ґрати трималися міцно. Якщо їх недавно відчиняли, то здавалося дивним, чому такі іржаві двері навіть не зарипіли. Та хай там як, а їх знову замкнули. Отже, той, хто туди пройшов, мав при собі не відмичку, а справжній ключ.
— Це вже занадто! — обурено пробурчав чоловік у рединготі. — У нього казенний ключ!
Після чого він зразу заспокоївся, відійшов і причаївся за купою сміття, чи то сподіваючись, що втікач вибереться назовні, чи ждучи, коли туди спробують увійти інші.
Візник, який стежив згори за всіма його рухами, теж зупинився біля парапету набережної. Передбачаючи тривалу стоянку, він підв’язав коням під морди торбинки з вівсом. Рідкі перехожі на Йєнському мосту на мить обертались, щоб глянути на ці дві нерухомі деталі краєвиду — чоловіка на березі та фіакр на набережній.
4. Крізь морок і трясовину
Жан Вальжан знову рушив у путь і більше не зупинявся.
Іти ставало дедалі важче. Висота стелі, приблизно розрахована на середній людський зріст, весь час змінювалась. Щоб не поранити Маріуса об камені, Жанові Вальжану доводилося раз у раз нахилятись. Вологе каміння й слизькі плити були поганою опорою як для рук, так і для ніг. Він брів, обмацуючи стіну і спотикаючись у нечистотах. Продухвини вгорі траплялися рідко, і світло, що проникало крізь них, здавалося місячним; воно губилося в тумані, міазмах, темряві. Жанові Вальжану хотілося їсти й пити, а надто пити, бо тут було, як на морі — навколо вода, проте пити її не можна. Навіть його сила, — а вона була, як ми знаємо, надзвичайною і мало ослабла з віком завдяки здержливому й поміркованому способу життя, — почала подаватись. Маріус, нерухомий і, можливо, вже неживий, повис на ньому важким тягарем. Жан Вальжан намагався тримати його так, щоб не давити на груди й не перешкоджати диханню. Під ногами в нього шастали пацюки. Один мало не вкусив його з переляку. Іноді крізь отвори стічних труб проникала струминка свіжого повітря, і йому ставало легше.
Було, мабуть, близько третьої години дня, коли він дійшов до окружного каналу.
Насамперед Жана Вальжана здивував несподіваний простір. Він раптом опинився в галереї, де його голова не торкалася стелі, а простягнуті руки не діставали до стін.
Тут перед ним знову постало питання, в який бік іти: вгору чи вниз? Він подумав, що обставини змушують його поспішати, і тепер треба якомога скоріше дійти до Сени. Одне слово, спускатися. Отож Жан Вальжан звернув ліворуч.
І правильно зробив. Було б помилкою думати, ніби окружний канал, виправдовуючи свою назву, охоплює Париж на правому березі й виходить у Сену обома кінцями. Насправді, головна клоака — це пущений у трубу колишній струмок Менільмонтан, і якби Жан Вальжан рушив угору, то зрештою, знемагаючи від смертельної втоми, натрапив би в темряві на глуху стіну — і то був би кінець.
Внутрішнє чуття не зрадило його. Спуск справді означав можливість порятунку.
Проминувши якийсь бічний прохід, Жан Вальжан зупинився передихнути. Він страшенно втомився. Крізь досить широку продухвину — мабуть, оглядовий колодязь вулиці Анжу — проникало денне світло. Обережним рухом Жан Вальжан опустив Маріуса на приступку біля стіни. Закривавлене обличчя у тьмяному світлі з продухвини здавалося обличчям мерця на дні могили. Очі в Маріуса були заплющені, волосся злиплось на скронях червоними пасмами, захололі руки безживно звисали. Відгорнувши кінчиками пальців одежу, Жан Вальжан притулив долоню до серця — воно ще билось. Він подер на клапті свою сорочку, як міг перев’язав Маріуса і зупинив кров, що витікала з ран. Потім схилився в сутіні над непритомним юнаком і втупив у нього погляд, сповнений глибокої ненависті.
Обмацуючи Маріусів одяг, він знайшов у кишенях дві речі: шматок хліба, забутий там від учорашнього дня, й зошит-записник. Він з’їв хліб і розкрив зошит. На першій сторінці виднілися чотири рядки, написані Маріусовою рукою:
"Мене звати Маріус Понмерсі. Прошу доставити мій труп моєму дідові, пану Жільнорманові, на вулицю Сестер Голгофи, будинок № 6, у Маре".
У світлі з продухвини Жан Вальжан прочитав ці чотири рядки, потім знову поклав зошит у Маріусову кишеню. Він під’їв, і сила повернулась до нього. Завдавши пораненого на спину, він дбайливо прилаштував його голову на своєму правому плечі й рушив далі.
Головна клоака, прокладена в руслі Менільмонтана, має близько двох льє завдовжки. Дно її майже всюди вимощене каменем.
Сам Жан Вальжан не міг знати, ні під якими вулицями він іде, ні яку відстань уже здолав. Лише з того, що світляні плями зустрічались йому дедалі рідше і ставали все тьмяніші, він здогадувався, що день хилиться надвечір. А з гуркоту екіпажів у себе над головою, який з безперервного став уривчастим і зрештою майже затих, він зрозумів, що вулиці центрального Парижа лишилися позаду, і він наближається до безлюдних околиць. Там, де менше будинків і вулиць, клоака має менше продухвин. Темрява згущувалася навколо Жана Вальжана. Одначе він і далі навпомацки пробирався крізь чорний морок.
Аж раптом із того мороку повіяло справжнім жахом. Жан Вальжан відчув, що ступив у воду, й під ногами в нього уже не кам’яні плити, а грузький мул.
Перед ним був провал.
Піщаний ґрунт під Єлисейськими Полями настільки пливучий, що в ті часи там обвалилася під землю не одна споруда. Провал, який трапився на шляху Жана Вальжана, був спричинений учорашньою зливою. Через осідання кам’яної підлоги, погано підтримуваної сипучим піском, у тому місці зібралося багато дощової води, вода просочилася вниз, і плити опустилися в мул. На якому протязі? Невідомо. Там стояв густіший морок, ніж будь-де. То було затоплене багнюкою провалля в чорній печері ночі.