Ні цієї драбини, ні кількох великих залізяк, що лежали за дверима на купі брухту, вранці там не було, певне, Жондрет приніс усе це пополудні, коли Маріус виходив на вулицю.
"Якесь ковальське начиння", — подумав Маріус.
Якби він був трохи обізнаніший у таких речах, то впізнав би в тому "ковальському начинні" інструменти, якими відмикають замки й виламують двері, а також знаряддя вбивства, відомі серед злочинців під зловісними назвами "жало" і "різь".
Стіл і два стільці стояли якраз перед Маріусовими очима. Жаровні тепер не видно було за ширмою, й кімнату освітлювала тільки свічка; від найменшого черепка на столі або на каміні падала довга тінь. Глечик на воду з надбитою шийкою затінював півстіни. Від цієї кімнати віяло огидним і погрозливим спокоєм. Відчувалося, що тут має статися щось жахливе.
Жондрет знову сів на стілець. Він, вочевидь, був чимось стурбований. У світлі свічки різкіше проступали хижі риси його худого обличчя. Наразі він висунув шухляду столу, взяв звідти довгого кухонного ножа й нігтем попробував лезо. Потім знову поклав ніж до шухляди й засунув її.
Маріус і собі дістав із правої жилетної кишені пістолет і звів курок.
Пістолет сухо клацнув.
Жондрет здригнувся й підвівся зі стільця.
— Хто там? — вигукнув він.
Маріус затамував подих. Жондрет хвилину дослухався, потім вибухнув сміхом.
— Який же я йолоп! Це перегородка потріскує.
Маріус стиснув пістолет у руці.
18. Два Маріусові стільці поставлено один навпроти одного
Раптом шибки затремтіли від далекого, сумовитого бамкоту. На дзвіниці Сен-Медар видзвонило шосту годину.
На кожен удар Жондрет кивав головою. Після шостого він зняв пальцями нагар зі свічки.
Потім став ходити по кімнаті, раз у раз дослухаючись до звуків у коридорі.
— Аби тільки він прийшов… — пробурчав хазяїн лігва і знову опустився на стілець.
Тільки-но він устиг сісти, як двері відчинилися.
Тітка Жондрет притримала їх і залишилася стояти в коридорі, скорчивши бридку люб’язну гримасу, підсвічену знизу крізь один із отворів потайного ліхтаря.
— Заходьте, ласкавий пане, — сказала вона.
— Заходьте, благодійнику! — вигукнув Жондрет, підхоплюючись на ноги.
У дверях з’явився пан Білий.
Спокійний вираз його обличчя мимоволі викликав пошану.
Він поклав на стіл чотири луїдори.
— Пане Фабанту, — сказав він, — ось вам на помешкання і на невідкладні потреби. Далі — побачимо.
— Хай вас Бог благословить, мій щедрий благодійнику! — сказав Жондрет. Потім швидко підійшов до дружини й кинув: — Відішли фіакр!
Вона зникла, а чоловік знову заходився уклінно дякувати панові Білому і запропонував йому стілець. За мить жінка повернулась і прошепотіла Жондретові на вухо:
— Зроблено.
Сніг ішов від самого ранку й покрив землю таким товстим шаром, що було зовсім не чутно, як від’їхав фіакр.
А тим часом пан Білий сів.
Жондрет опустився на другий стілець, навпроти гостя.
Щоб краще зрозуміти подальші події, нехай тепер читач уявить собі морозну місячну ніч, засніжені пустирища навколо лікарні Сальпетрієр, поодинокі червоні ліхтарі на похмурих бульварах між довгими рядами темних в’язів, глухе безлюддя навкруг, халабуду Горбо, занурену в тишу, темряву й жах, а в тій халабуді просторе горище Жондретів, освітлене свічкою, а в тому барлозі двох чоловіків за столом: цілком спокійного пана Білого та усміхненого й страшного Жондрета; нехай уявить собі стару вовчицю Жондрет у кутку горища, а за стіною невидимого Маріуса, що прикипів оком до шпарки і стискав у руці пістолет.
Втім, Маріус зовсім не відчував страху — тільки огиду. "Я зупиню цього покидька, як тільки схочу", — думав він.
Адже поліція була десь поруч, у засідці, і вони тільки й чекали його сигналу, щоб заарештувати злочинців. Крім того, Маріус мав надію, що в сутичці між Жонретом і паном Білим бодай трохи проясниться те, що йому так хотілося знати.
19. Стережіться темних закутнів
Тільки-но сівши, пан Білий глянув на порожні ліжка.
— Як почуває себе поранена дитина? — запитав він.
— Погано, — відповів Жондрет із сумною і вдячною усмішкою. — Дуже погано, ласкавий добродію. Старша сестра повела її до лікарні на перев’язку. Ви ще їх побачите, вони незабаром повернуться.
— А пані Фабанту наче покращало? — провадив гість, скинувши поглядом на химерне вбрання тітки Жондрет, яка застигла біля дверей у погрозливій позі, ніби вже охороняла вихід.
— Вона смертельно хвора, — сказав Жондрет. — Але що вдієш, добродію? Вона в мене мужня жінка! Це не баба, а справжній бик.
Зворушена таким компліментом, тітка Жондрет вигукнула з манірністю страховиська, якому полестили:
— Ти надто добрий до мене, пане Жондрет!
— Жондрет? — перепитав гість. — А я думав, ваше прізвище Фабанту.
— Жондрет — це в мене сценічне прізвисько, — не розгубився хазяїн барлогу.
І промовисто знизавши плечима, так, щоб бачила жінка й не бачив гість, він провадив голосом, у якому бриніли нотки розчулення й ніжності:
— О, ми завжди жили з моєю любою жіночкою, як одна душа. Бо що б у нас лишилось, якби не це! Ми такі щасливі, ласкавий пане! Є руки, але нема роботи! Я не якобінець і не заколотник, добродію, але на місці уряду такого не допустив би! Наприклад, я хотів, щоб мої дочки навчилися картонажного ремесла. Авжеж, звичайного ремесла, щоб заробляти собі на хліб. Уявляєте, яке це падіння для того, хто знав кращі часи! Часи, від яких мені лишилася тільки картина — о, я дорожу нею, звичайно, але доведеться-таки продати її, бо жити треба! Авжеж, треба якось жити, ласкавий пане!
Тимчасом як Жондрет говорив, Маріус підвів погляд і побачив у глибині кімнати якогось чоловіка. Той увійшов так тихо, що навіть двері не рипнули. Він був у старій подертій фуфайці, у широких плисових штанях, у грубих шкарпетках, без сорочки, з голою шиєю, з голими татуйованими руками, з вимазаним сажею обличчям. Він мовчки сів на ближчому ліжку, а що перед ним стовбичила тітка Жондрет, то його майже не було видно.
Майже в ту саму мить, що й Маріус, поглянув у той бік і пан Білий. У його очах промайнув мимовільний подив.
— А, ви дивитесь на свій редингот? — вигукнув Жондрет, задоволено застібаючи на собі ґудзики. — Він якраз, якраз на мене!