— Ну як? — спитала мати.
— Усе гаразд, — відповів Жондрет. — Але я змерз, як пес, ноги геть закоцюбли. Ага, ти нарядилася! Це добре. Треба, щоб до тебе відчули довіру.
Маріус почув, як на стіл поклали щось важке. Певно, долото, яке купив Жондрет.
— Ви чогось під’їли? — запитав він.
— Атож, — сказала мати. — У мене було три великі картоплини. Ми їх спекли і з’їли із сіллю.
— Добре, — сказав Жондрет. — Завтра я поведу вас обідати. Замовимо качку і все інше. Ви пообідаєте по-королівському, не гірше за Карла Десятого. Усе йде, як по маслу.
І, стишивши, голос, додав:
— Пастку налаштовано. Коти напоготові.
Він ще стишив голос і сказав:
— Поклади це у вогонь.
Маріус почув потріскування вугілля, розворушеного якоюсь залізякою.
— Ти змастила завіси, щоб двері не рипіли? — спитав Жондрет.
— Авжеж, — відповіла мати.
— Стара пішла?
— Пішла.
— Ти певна, що сусіда немає вдома?
— Він як пішов удень, то й не повертався, а в цей час він обідає — ти ж бо знаєш.
— Але перевірити не завадить, — сказав Жондрет. — Дочко, візьми свічку й піди поглянь.
Маріус став навкарачки і нечутно заліз під ліжко.
Тільки-но він скулився там у клубочок, як побачив світло крізь шпарину замка.
— Його немає, тату! — почулося з коридора.
Маріус упізнав голос старшої дочки.
— Ти в кімнаті? — запитав батько.
— Ні, — відповіла дочка. — Але ключ стримить у замку, отже, він вийшов.
— Все одно зайди, — гукнув батько.
Двері відчинились, і Маріус побачив, як зайшла Жондрет-старша зі свічкою в руці. Вона рушила прямо до ліжка. Маріус пережив мить гострої тривоги, але над ліжком висіло на стіні дзеркало, до нього вона й ішла. Зіп’явшись навшпиньки, дівчина пальцями пригладила волосся і стала всміхатися сама собі в дзеркало, наспівуючи то те, то се своїм надтріснутим, замогильним голосом.
А тим часом Маріус тремтів від страху. Йому здавалося неможливим, щоб вона не почула його дихання.
— Чого ти там стовбичиш? — гукнув батько.
— Я заглядаю під ліжко та інші меблі, — відповіла дочка, далі поправляючи собі волосся перед дзеркалом. — Там нема нікого.
— Дурепа! — гарикнув батько. — Іди сюди! Нема чого гаяти час!
– Іду, іду! — кинула дівчина. — Вічно вам бракує часу!
Вона востаннє заглянула в дзеркало і, наспівуючи, вийшла, зачинивши за собою двері.
Через мить Маріус почув тупотіння босих ніг у коридорі і голос Жондрета, який давав останні розпорядження:
— Добре пильнуйте! Одна — з боку застави, друга — від Малої Банкірської. Ні на мить не спускайте з очей двері будинку; як тільки щось помітите — чимдуж сюди! Ключ ви маєте.
Старша дочка пробурчала:
— Стовбичити босими на снігу!
— Завтра у вас будуть шовкові полуботки! — пообіцяв батько.
Дівчата спустилися сходами, і через кілька секунд двері грюкнули, випустивши їх на вулицю.
В будинку не лишилося нікого, крім Маріуса, Жондрета та ще, може, таємничих істот, яких Маріус помітив у сутінках за дверима незаселеної мансарди.
17. На що Жондрет звелів витратити п’ятифранкову монету Маріуса
Маріус вирішив, що настав час зайняти свій спостережний пункт. Він швидко заліз на комод і припав оком до шпарки.
Жондретів барліг мав досить незвичайний вигляд. У позеленілому мідному свічнику горіла свічка, але не вона освітлювала кімнату. В каміні стояла жаровня з розжареним вугіллям, і то від неї розтікалася червона заграва. Між синіх вогників стриміло в жарі долото, куплене Жондретом. У кутку біля дверей виднілася купа якогось залізяччя, а поряд — купа мотуззя.
На каміні стояв старий мідний потайний ліхтар.
Бліде місячне проміння проникало крізь шибки слухового віконця й сріблястими нитями снувалося крізь пурпурову заграву.
Оселя Жондретів була напрочуд зручним місцем для здійснення злочину — найдальша кімната будинку, що стояв у найглухішому закутні найбезлюднішого в Парижі бульвару.
Жондрет курив люльку, сидячи на розшарпаному стільці. Дружина щось тихо говорила йому.
Якби Маріус був Курфейраком, тобто належав до людей, що сміються в усіх випадках життя, він би не втримався від сміху, глянувши на тітку Жондрет. На ній був чорний капелюх із перами, дуже схожий на капелюхи герольдів на коронації Карла Десятого, величезна картата шаль, накинута поверх плетеної спідниці, й ті самі черевики, які вранці взувала її дочка. Саме це вбрання побачив на дружині Жондрет, коли вигукнув: "Ага, ти нарядилася! Це добре. Треба, щоб до тебе відчули довіру".
Нараз хазяїн барлогу порушив мовчанку:
— До речі! В таку погоду він, певно, приїде фіакром. Засвіти ліхтар і спускайся з ним униз. Коли почуєш, що під’їхав екіпаж, то відчиниш двері, посвітиш йому на сходах і в коридорі, а коли він зайде сюди, ти скоренько вибіжиш на вулицю, заплатиш візникові й відпустиш його.
— А гроші? — спитала дружина.
Жондрет понишпорив у кишені й дав їй п’ятифранковик.
— Звідки це в тебе? — вигукнула вона.
— А та монета, що дав уранці сусід, — відповів Жондрет і додав: — Ти знаєш, нам би згодилися два стільці.
— Навіщо?
— Щоб було на чому сидіти.
Маріус весь похолов, коли тітка Жондрет спокійно кинула:
— Піду-но принесу їх від сусіда.
І, швидко відчинивши двері, вийшла в коридор.
Маріус уже не встигав злізти з комода й заховатись під ліжко.
— Візьми свічку! — гукнув Жондрет навздогін дружині.
— Не треба, — відповіла та. — Мені нести два стільці свічка заважатиме. Місяць же світить.
Маріус почув, як важка рука тітки Жондрет намацує в темряві ключ. Двері відчинилися. Він наче прикипів до місця.
Сусідка увійшла до кімнати.
Смуга місячного світла, що тяглася від слухового віконця, розділяла темряву на два чорні полотнища. Одне з них затуляло стіну, під якою стояв Маріус, і його не було видно.
Тітка Жондрет підвела голову, не побачила Маріуса, взяла обидва стільці і вийшла, грюкнувши за собою дверима.
Вона повернулась до свого барлогу.
— Ось тобі два стільці.
— Бери ліхтар і швидко спускайся! — наказав чоловік.
Дружина слухняно вийшла, і Жондрет залишився сам. Він поставив стільці обабіч столу, повернув долото в жарі, запнув камін старою ширмою, що затулила жаровню, потім пішов у куток і нахилився над купою мотуззя. Тепер Маріус роздивився, що то не безформна купа, а добре злагоджена мотузяна драбина з дерев’яними щаблями і двома гаками для підвішування.