— Ну то як? — допитувалася вона в Золотої Тріски.— Подобається, Оксано-джан?
— Або я знаю?
— Зате я знаю,— вмішався у розмову.— Так з примусу не малюють. Так малюють, коли люблять.
— А я люблю Сурп-Хач. Про примус я так собі сказала... Моє малювання цих руїн є теж, мабуть, своєрідною покутою... сплатою за-давнілих боргів.
— Щоб віддавати, спершу треба бути винним.
— А ви думаєте, що я не винна?.. Я маю борг перед тими вірменами... перед тими страдниками, які сотні літ тому купами втікали з отчого краю перед турками-сельджуками... Втекли і наче у воду впали... Одні на Україну... другі сюди, в Крим, треті ще богвість-куди... Десятки тисяч їх було.
Марієттина мова скресала в мене видива рідних місць: Львів, Тись-мениця, Івано-Франківськ, Кам'янець-Подільський, села на Поділлі і Прикарпатті, де трапляються українські дядьки з вірменськими прізвищами і вірменськими носами, а в містах — вузенькі вірменські вулиці, що вціліли з середньовіччя. Оце і все, що зосталося від вірменських страдників: одні з них вимерли, другі забули свою мову, звичаї, отчу землю і розвіялися в українському морі. Це трагедія Вірменії, але такі трагедії є в кожного народу.
— Ви хочете їх воскресити... страдників? — здивовано спитав я Марієтту.
— Ну, малюнками хочу сказати людям, що ізгої наші довго... цілими століттями пам'ятали про отчу землю... Вони селилися в чужих містах тісними кварталами, будували храми і монастирі, будували не лише для Бога, а й для власного порятунку, щоб хвилі чужої землі їх не змили. Сурп-Хач, наприклад, вистояв посеред татарського моря майже п'ять століть. Тому я почала з нього.
Я дивився, як вона складала в папку свої малюнки і думав: ніхто не міг би вгадати, що в цій дівчині, якій, здавалось би, повинні снитися шейки, ліпсі й женишки з новенькими "волгами" визрів громадської ваги задум. Тисяча перший раз мав рацію мудрець, що прорік: "Зустрічаємо людину по одежі, а проводжаємо по уму". Я стояв перед молодою вірменкою зворушений і вже не помічав ні її зачіски під Марину Владі, ні занадто куцого сарафана, ні підмальованих очей; модна шкаралупа з неї спала, я бачив перед собою людину з багатою і красивою душею. І я, може, заздрив Вірменії, що має вірних доньок, заздрив і тішився. Золота Тріска теж інакше зиркала на Марієтту: зрозуміла, що художниця зважилася на щось велике й потрібне.
Сурпа-Хач тим часом спорожнів: давно потюпали дорогою на Старий Крим юнаки із заплічниками, зникли дві статечні дами в супроводі патлатого чоловіка, схожого на священика. Десь подівся і пляжний фотограф на прізвисько Коза. Лише жінка в чорному, котра винесла з дна ізвору задуману пайку каміння, сиділа під здичавілою аличею і тупо зорила поперед себе.
Полудень...
Я не здивувався б, коли б цю полудневу дрімоту раптом сполохав дзвін, скликаючи монастирську братію на трапезу.
І що цікаво... Дзвін таки озвався. Правда, не був він голосний, бо монастирські дзвони давно перелито на царські гармати, просто хтось невидимий посеред руїн лупав камінь кайлом або ломом. Удари падали рідко і коротко: так-так...
Марієтта насторожилася.
— Чуєте?.. Що це? Невже...— і не доказала, і не додумала, зірвалася з місця. За хвилю із-за мурів долинув її крик:
— Гей, сюди!
Ми поспішили на внутрішнє подвір'я. Марієтта застигла за кілька кроків од пляжного фотографа, який, виявляється, нікуди не зникав,— була вона гнівна, зблідла.
— Ви бачите, що він чинить, бачите?.. Варвар... Я одразу здогадалася...
Коза, притулившись плечима до невисокої стінки, що відгороджувала внутрішнє подвір'я від майданчика перед келіями, недбало підкидав на долоні невеликий ломик. Цей рух мав би означати погорду і погрозу: ану, мовляв, спробуй підступити. Обіч нього ще диміла пилюкою купа дрібного каміння, щойно зрушеного зі стіни. Окремо, старанно очищені, лежали на заплічнику дві чи три плінфи — старовинні цеглини, теж вийняті з муру. Марієтта мала рацію: перед нами був варвар, який не знав, що чинить. Він, видно, злякався, бо лом віддав на першу вимогу. Показне закукурічення злетіло з нього, як з ошпареного півня пір'я. Тепер я помітив: коктебельські хлопчаки мають зіркі очі. Вони побачили у фотографа гостре, ніби стулене з двох долонь, випнуте вперед обличчя, а на ньому куцо обрізаний ніс і похилий низький лоб, майже до брів зарослий волоссям. Словом, Коза...
Коза тричі на тиждень приїжджав до Коктебеля ранковим автобусом. Після сніданку завше появлявся на пляжі туристської бази і завше був у сомбреро, білих джинсах і в картатій сорочці з засуканими рукавами. Довгу тонку шию закосичував крикливою платиною, а вузькі щілинки очей ховав за чорними окулярами.
Пляжем він сунув неквапно, статечно. Підступав до сімейних гуртів, що різалися знічев'я в карти, або до черідок дівчат, які вихопилися на місяць з-під маминої опіки, і, згинаючись в три погибелі, пропонував сфотографуватись.
Охочі завжди зголошувалися. Коза вибирав кожному позу, цокав апаратом, відтак уточнював:
— То яку вам карточку, міледі? Просту, комбіновану? Або ж, може, унікальну? Ціна? Прошу дуже: звичайна — півтора карбованця за дві штуки, одна комбінована — два, унікальна — троячку.
Треба віддати йому належне: фотографії "комбіновані" та "унікальні" справді оформлялися оригінально. Перша наклеювалася на зеленкуватий плоский камінь з вижолобленим спеціально для неї місцем, друга — таким же способом лягала на плінфу. Підвищений попит, як кажуть крамарі, був на останню, бо ж багатьом манилося привезти з Чорного моря щось екзотичне. Коза вкладав в целофанову торбину й підхвалював:
— XIII століття. Так би мовити, подих старовини...
Ніхто звичайно, не зажадав у нього побуткомбінатівського папірця, нікому й на гадку не спадало поцікавитися, звідки молодик добуває плінфу. Спостерігаючи цей пляжний гендель, я, правда, підозрівав, що плінфи просто фальшиві, майстерно підроблені.
Однак вони були справжніми. Коза брав їх тут, у Сурп-Хачі. Ось вони лежать на заплічнику, і завтра на них фотограф розпластає знімки голих стегон курортних дам або випуклі бубни чоловічих животів. Чи не є це святотатством? У всякому разі, молодик у сомбреро навчився робити гроші. А на все інше йому начхати. Він, може, промишляв у Сурп-Хачі не один рік, вивіз звідси сотні цеглин. Оці руїни, оці пощерблені стіни — сліди його діянь.