Ех, зняти б пасок...
Не пам'ятаю, як я вхопив його за барки, аж луснула на плечах картата сорочка. Коза не боронився. Руки висіли кволо вздовж тулуба, як у дерев'яної ляльки. Вузькі шпаринки безбарвних очей злякано кліпали, рот шкірив у дурнуватій усмішці.
— Ви що... ви що? — попискував.— Не маєте права... Хіба я щось... я чесно... Однаково ж румовище... нікому не потрібне... До того ж, монастир, осине гніздо...
Ні, він таки не відав, що чинив.
А може, удавав, що не відав? Адже правив за "унікальні" фотографії по три карбованці, ціну плінфи таки знав. Марієтта крутила цеглою йому перед носом і запально, по-кавказькому, в хвилюванні плутаючи російські слова з вірменськими, шпетила:
— Хіба ти людина? Ти варвар, розумієш? Оцю цеглину майстер робив, щоб ти пам'ятав: золоті у предка були руки. Оту стіну муляр клав, щоб ти захоплювався: вміли древні будувати. А нащадок по їхніх руках ломом...
Коза, видно, сподівався, що однією нотацією не відбудеться. Страх
придав молодикові мужності/ він рвучко вихопився на стіну, щоб тут же плигнути на той бік у бур'яни.
Не встиг, бо його озвало:
—Зачекай, Віталію!
За нашими плечима стояла жінка в чорному: вона нас не помічала, бачила тільки одного Козу, який, виявляється, мав людське ім'я. Питала
— Ти мене, пам'ятаєш, Віталію?
На наш подив, він, кивнув головото, відпоїв:
— Пам'ятаю, тітко Марфо. Ви жили коло нас... у Старому Криму.
— І ти, мабуть, знаєш Віталію, од своєї матері, і від сусідів, і від ровесників, що мала я колись сина... Андрійка... Знаєш?— у голосі старої деренчав плач і гнів.
Коза ніяково переступав з ноги на ногу.
— Та знаю...
— І ще тобі, певно, люди переповідали, що шукав мій син грішного хліба... грішного, але легкого...Що ні дрібки святого не мав він на цьому світі, лише гроші... що гроші він зробив, своїм Богом... що у війну за гроші водив фашистів гірськими стежками на партизанів...
— Це я також знаю, тітко Марфо,— покірливо відповів Коза.
— Отож, ніхто нічого не забув? — ніби стверджувала і ніби саму себе запитувала жінка в чорному.— А тому нема кінця моїй покуті... до смерті буду каратися, що виплодила такого сина...— і раптом стрепенулася.— А тепер, небоже, згинь звідси, йди до своєї матері... йди і дізнайся, чи нагледіла вона десь яругу з каменюками, як оце я...
Коза розгублено мовчав, а жінка в чорному махнула безнадійно рукою і подибала з руїн. Тиша ж яка.