Баба Явдоха стояла на порозі, прочинивши двері до хоромини, й, мабуть, ждала, щоб ми оглянули помешкання, а я не міг відвести очей від позеленілого ланцюга, на якому висіло чорне денце керамічної посудини. На ньому я запримітив силует риби, виведений, певно, ще на вологій глині. Я бачив, що суміжна кімната обставлена по-теперішньому: стояв тут круглий стіл, канапа із зеленим оббиттям, замість ікон на стінах металевими рамцями поблискували кольорові ритовини. У цій кімнаті, прибраній для приблуд-літників царював інший світ, новий, а в кухні — світ бабин, давній, і баба Явдоха чипіла на порозі, очікуюче опершись об одвірок, мовби на межі двох епох. Врешті я таки спитав господиню, що це за чорний черепок висить на ланцюгу між образом святого Юрія та фотографією будьоннівця.
— А хто його відає,— відповіла вона байдуже.— Висить та й усе...
Бабина бесіда ткалася співуче й протяжно — так говорять степовики на півдні України. Колись я здибав у рибальських хижках і в мазанках таврійських вівчарів такі ж поплямлені часом фотографії молодих будьоннівців і такі ж вицвілі рушнички.
— Якась оберега чи що? — допитувався я у баби.
Без її дозволу зняв з цвяшка ланцюг, поклав черепок, на долоню. Був він тягаристий, як шматок заліза, і, з усього видно, дуже давній. Гончареві старожитньому гончарний круг ще й не марився, бо денце він виліпив руками, подекуди лишилися заглибини від його пальців. Знак виведено невміло, якось по-дитячому. Проте давній майстер не полінувався дати рибі зябра і поплавці, схожі на крила, і навіть не забув уставити їй око; воно, кругле, зорило на мене загадково й скептично, гейби говорило, що див набачилося на довгому віку чимало.
— Може, й оберега,— легко пристала на моє баба Явдоха.— Я дістала її у спадок від баби своєї Мокрини, царство їй небесне. Дала мені небіжка перед смертю і мовила: візьми-но на щастя. А їй цю річ заповіла її баба. Ото й виходить, голубе, що крилата риба пливе в нашому роді з правіків... з глибокої ночі. Але щастям не наділяє,— сумовито посміхнулася.
Мене обдало жаром.
— Як це... з ночі? — перепитав, пригадуючи десь-колись вичитане, що якраз ніччю, мороком історики називають ті правічні часи, коли на півдні України і в Криму жив народ, відомий науці під іменем кіммерійці.
— А так,— не вміла пояснити баба Явдоха.— Дуже стара ця оберега... відколи наш рід — відтоді й вона. Так переповідала баба Мокрина, а їй — прародителька. І так з самого початку.
Це скидалося на казку, звабливу, сміливу, але таки казку. Бо коли був той початок? Хто скаже?
— Один бог знає, голубе. Уже тисячі років минуло з того часу, коли наш прадід уподобав оцю місцину,— торочила впевнено баба Явдоха, мовби тримала в скрині свій писаний родовід.
— Хочеш вір, хочеш не вір.
Я не повірив, та й ніхто на моєму місці не сприйняв би наповажно бабині оповіді. Зопалу почав було стару переконувати, що діди її, певно, переселилися до Криму з південних українських степів, або принаймні сюди міг забрести якийсь татарський бранець. Аби впевнити її остаточно, я став покликатися на... її мову, ікону, рушники.
— Говори, говори,— мовила замислено баба Явдоха.— Не хочеш вірити або коли не вмієш вірити, то й не треба. Як по правді сказати, то й сама я не дуже вірю. А так, не хочу... проганяю цю віру пріч од себе, розвіюю її, а вона живе в мені, як хробак у яблуці. Бо есе це: бесіда моя... рушники... ікони...— нанесене, молоденьке, або прийшло до нас із степів... або приплило морем... А ми були ще до цього. Були...
— Смішно...— розводив я руками. Більше не мав що сказати.
— Тобі, голубе, смішно, а мене деколи від страху аж тіпає. Трапляється це місячної ночі... У місячні ночі з гір стікають потоки
срібла, пливуть місячні ручаї до моря, і море теж світиться розтопленим сріблом. Видовище... У такі ночі, чуєш, мені здається, що я живу отут тисячі літ... тисячі. І все тут бачу інакше, усе: дерево, зело під ногою, дороги, людей. Лише гори з їх ручаями срібла зосталися неру-шеними, прадавніми. І ще море...
Коли розповідала про це, то обличчя її зблідло, а голі руки посиро-тилися. Бабу, видно, таки справді лякала думка про її вічність.
— До лікаря б вам удатися,— порадив я несміливо.— Роки ж...
— Та роки... сімдесятка минула,— відповіла вона.— В тому-то й лихо, голубе, що лише сімдесятка, а я пам'ятаю... невиразно пам'ятаю, мовби це колись снилося і не снилося...— Вона замовкла, встромивши примружені очі в стіну. І здавалося, що стіна розступилася, зникла, перед старою простелилися виднокола, одній їй приступні і нею лише знані. Усі, хто чув цю бесіду в кухні, в моторошній тиші стежили за бабиним лицем. Навіть Золота Тріска сиділа каменем на валізі. Бабине обличчя мінилося щохвилинно: зморшки то розгладжувалися в усміху, то глибшали і чорніли в сумі.
Наша мовчанка бабу розбудила.
— То я й кажу, голубе, що отут... недалечко від моєї садиби, лежить рівне пустище... рівне-рівне як стіл... На тому столі ніхто не сіє і не плекає винограду... Будяки там розрослися,— повела баба Явдоха розповідь новим руслом.— Пустище татари тутешні назвали Тепсенем, по-нашому — Сковорідка. На тому місці город стояв... великий город... багатий. Давно це діялося, тепер з нього лише черепки зосталися. Ніхто й імені не знає... Я теж не знаю... зате чомусь мені видається, що пам'ятаю, як на цьому полі чужі люди... сторонські, не з нашого роду, закопали перший камінь. Мені тоді, виходить, уже було тисяча літ, а може, й дві тисячі. Бо наш рід, голубе, з ночі...
Я слухав її, і мене чомусь брав страх. Хто ж би при своєму розумі плів такі теревені?!
— Ет, таке мовите, Явдохо Іванівно,— сказав я старій.— Це у вас оживають легенди, перекази, просто розмови, можливо, ви наслухалися їх ще в дитинстві. Бо не можна, направду, виводити свій рід від прадавніх кіммерійців.
— Хіба я говорю, що походимо від якихось там кім... кінерійців? — огнівалася баба Явдоха.— Я кажу, що йдемо ми з тисячоліть... разом з цією рибою,— стояла вона вперто на своєму.— А легенди всякі... казки... оповідні — то твоя правда. Живуть вони в мені, але живуть окро-мішно від ц ь о г о...— Вона взяла з моєї долоні ланцюг з керамічним денцем, погладила його і несподівано спитала: — Ти не віриш-таки? Гадаєш, старій Явдосі потемніло в голові й вона меле казна-що? Але поясни мені тоді, що ц е, цей знак риби, га? Звідки він у нашому роді?