Так відчувалося Артурові у ті хвилини, і прокидалося бажання не існувати більше. "Сонячний" на мить повис над поверхнею Церери і м’яко став на неї. Він ще погойдувався на своїх чотирьох ногах, коли Чорний Джеф і командирова Мар’я зіскочили на базальт.
Підбігли до брили. Лі вони не бачили у чорній щілині, та чули в навушниках її згасаюче дихання, схоже на рідкі безсилі схлипування.
— Вона знепритомніла... — шепнула Мар’я.
Джеф зрозумів: за дві хвилини його дружина помре.
Кинув плескатий ящик електродомкрата у щілину і увімкнув струм. Брила неохоче піднялася. Джеф і Мар’я вкотили в щілину два великих камені — вага тут була незначна — і Джеф поплазував у глибину. За півхвилини витягнув Лі і з нею на руках кинувся до корабля. Мар’я вистрибувала-перелітала з ноги на ногу поруч із ним.
Він їх залишив у шлюзовій камері і пострибав до Артура. Обидва щосили натискали на краї щілини — та нічого.не могли зробити.
— Що Лі? — запитав Артур.
У скафандрах почувся голос Мар’ї:
— Жива. Поступово відновлюю тиск. Непритомна. Що у вас?
— Хвилинку... — ледве видихували від напруження. — Ще трохи...
Потім Джеф відшукав звуження щілини і приладнав туди електродомкрат. Дав струм. Через вимикач, що тримав у руці, відчув напружену вібрацію інструмента, потім у домкраті зблиснуло голубе сяйво — і він умер. Напруга спалила інструмент. Базальт міцно тримав людину за спину й рамена, Артур міг ворушити ногами й руками, але не міг звільнитися.
Тільки тепер вони почали хвилюватися. До тріщини прибіг Родіон. Пристосували важіль — даремно, спалили ще один, останній електродомкрат. І за тим клопотом не помічали, що поверхня Церери ще жила.
Гостра скеля посунулася на "Сонячний". Корабель здригнувся — Мар’я подала стривожений голос, і чоловіки побачили, як скеля з дивним беззвуччям перетяла дві амортизаційні ноги.
Корабель повільно упав.
— Джефе, любий, вже виходь із своєї "нірви"!
Єдиний у світі голос почув Чорний Джеф поруч себе і розплющив очі. У Центральному перед ним була Мар’я і зніяковіло всміхалася. За віброзавісою біля пульта ворожив Родіон.
— Добре, я вже тут, — він усміхнувся до Мар’ї і підвівся їй назустріч.’
То в нього був нормальний робочий стан, коли напружене сплетення пам’яті та уяви виводило його за межі поточного часу і простору і він знову ставав свідком минулих подій, а вже тоді лише клав пальці на клавіатуру. А на "Сонячному" жартома казали, що це Чорний Джеф занурюється у нірвану — у "нірву".
Джеф сказав:
— Не розумію, як може жива людина носити таке волосся.
— Противно? — наївно запитала Мар’я.
— Як у казці. Ніяк не звикну.
— З ним стільки мороки... І від чоловіка дістається.
— А ти марнославна.
— Чого це?
— Бо не постриглася коротко.
— Як твоя Лі? — Мар’я глянула йому в очі, відвернулася, усміхнулася з тихим задоволенням. — Я не завжди марнославна. Інколи... Трішечки.
Джеф проковтнув судому.
— Мар’є, я до тебе ставлюся... не так, як належить. Вона стала насторожено-серйозною.
— Може,.не треба казати?
-— Сховатися від себе? Можна щось приховувати від інших.
— Що ж робити? — щиро запитала вона.
— Мабуть... приховувати від інших... та й усе.
— Так... — тепер вона не наважувалася звести очі на нього. — Бо це було б... як розпад осіб перед загрозою.
А Родіон, врівноважений і самозаглиблений, тим часом стежив за спокійними вогниками, котрі оповіщали про благополуччя у складному господарстві корабля. Він один знав, що із кисневим резервом на борту сутужніше, ніж гадали його товариші. І зараз Родіон сам себе вивіряв: чому відразу не доповів командирові? Пояснення було на поверхні, а він копав себе углиб: рецидив канцелярської моралі? Скажімо: не дратувати керівника, бо його гнів найперше — інколи навіть підсвідомо — впаде на того, хто каже недобру правду... Га? Родіон сам собі похитав головою: ні, оте пояснення, що лежить на поверхні, — воно єдине і щире. Після Церери воля командира стала загрозливою, бо часом виривалася з-під контролю.
Він —озирнувся і побачив у салоні Мар’ю і Чорного Джефа. Ці двоє стояли й закохано дивилися одне на одного і, здається, ніяковіли, як школярі, і зовсім забули про трагедію в безодні, про "Сонячний", Всесвіт і все інше. їхні губи несміло ворушилися, та віброзавіса гасила звуки. Родіон відвернувся до пульта.
А Джеф питав:
— У тебе це давно?
— Я не знаю... А в тебе?
Ледь наблизила до нього обличчя, йому перехопило подих. Очі її росли, у них зажевріла сміливість. Джеф обережно вимовив:
— Я не знаю... Здається, від самого старту. І в тебе так.
— Ні... — вона більше не ховала очей. — Не так. Звичайно, від самого старту ти був не такий, як усі. Але почалося пізніше.
Джеф здивувався:
— Але згадай! Коли ми лиш поминули Місяць. У той вечір. Усі сиділи біля столу... а я весь час знав, що ти дивишся на мене. І ми щось уже казали очима.
— Джефе... — тепер у ній була зверхня ніжність.
— Слухай, воно ж так і було! Ми перемовилися очима. І мовчки погодилися, що... нам нічого не можна. Що треба себе тримати.
— Ти собі так сказав?
— Так ми сказали одне одному. Тоді, рік тому!
— Ні, Джефе!.. — вона винувато засміялася. — Я, мабуть, дивилася на тебе, бо ти щось розповідав. Я пам’ятаю: про зустрічі у Пен-клубі і про отого індійця, який вигадував всесвітню мову замість есперанто.
— Так... — Джеф розчаровано пригасав. — Може бути... А я думав, що ти мене полюбила ще тоді. Та ні, неможливо! І це я цілий рік себе дурив?
— Ну на кого ж ти сердишся...
— І коли Лі відкрила оте циклічне свічення... а ми кинулися до телескопа... Пам’ятаєш? І по черзі припадали до окуляра. Пам’ятаєш?
— По черзі? Ми з тобою? Ні, я не пригадую...
Розстроєний Джеф замовк. Мар’я захмарилася, але очей не ховала:
— Я це відчула на повну силу після астероїда. Ми вже летіли звідти, я раптом прокинулася серед ночі і... вся обіллялася холодним потом, бо уявила, що було б, коли б не витримав домкрат. Тебе б там розчавило, коли ти лазив за Лі. Я ледве не задихнулася з розпачу, навіть плакала... І так хотілося, щоб уже годинники показували ранок, щоб усім іти до Центрального... почути тебе й побачити... і переконатися, що зайнялася ця щаслива пожежа.