У садку від дерев зовсім темно, і вони всі троє йдуть помалу, обережно ступаючи між патлатими вишнями та яблунями. Перепалена трава ріже ноги й плутається між пальцями своїм сухим бадиллям.
Тарас веде їх, а сам думає: "Куди його краще завести?" І нарочито вишукує місця, найбільш кущуваті й густі.
"Заведу їх на город під спасівську яблуню. Там грядки маку, а за маком соняшники, а за соняшниками чужа левада… Заставлю їх копати, а сам вирвусь, утечу". Йому дають нараз штовхана.
– Довго ти нас водитимеш? – питає незадоволено мачуха.
– Ні, ось тут під цією яблунею я злотого закопав, – показує рукою хлопець на грядці місце навмання.
Йому вірять. Дядько Павло хутко йде до вказаного місця. Мачуха й собі нахиляється. Починають щось шпортати. Тарас чує, що мачуха не так міцно тримає його за руку, і він, вибравши зручну хвилину, раптом виривається і мчить просто до грядки маку. Але несподівано заплутується в гарбузиння й летить сторчголов. Хлопця ловлять. Він стоїть невеселий і чекає.
– Так ти тікати?! – рве його за вуха мачуха.
– Я грошей не брав, – каже Тарас, увесь ізігнувшись, і починає плакати. Йому було й жалко, і досадно, і страшно. У дитячій голові хлопця не могло ніяк укластися те, що йому доводилося переносити за сьогоднішній день. Ні рідного, ні близького, хто б пожалів…
– На що ж ти нас обманював? – питає грізно дядько.
– Не брав я грошей, – знай одно повторює Тарас, бо іншої відповіді він не мав.
Це до останку розпекло дядька й мачуху. Вони раптом, немов очманіли, кинулися на хлопця, звалили з ніг і почали бити й топтати ногами, немов то була не дитина, а заміс глини.
Отямивсь Тарас аж уночі. Він лежав між вишнями просто на спаленій жорсткій траві. Навкруги було тихо. Полежавши трохи, Тарас одліз у бур’ян, припав до сирої землі збитим тілом і заплакав. Йому жаль було на мачуху, на дядька Павла й на салдата, що, не пожалівши його, збили гірше за худобу через якихось п’ятнадцять копійок. Повернувсь горілиць. Вгорі десь високо й далеко синіло небо з блискучими зорями. З городу пахло кропом і м’ятою. Вулицею ще хтось їхав із степу. Немазана мажара порипувала, а парубочий голос співав журну якусь пісню, і від того стало малому сумно й боляче ще більше. Нагадав про своє сирітство, матір рідну пригадав, що так його пестила й гляділа. О, коли б вона жила, над ним ніхто б так не знущався. Він ніяк зрозуміти не міг, чому такі злі, жорстокі й нерозумні люди.
Йому боліло все: ноги, спина, груди, голова. Де не доторкнеться, – скрізь тіло немов попечене. Іти було нікуди. У хату страшно повертатись через мачуху, до тітки далеко. Побіг би він до батька на панські лани й поскаржився б йому, батько рідніший, може б, пожалів, але не знає, де саме той лан. Він вирішив заночувати на городі. На ніч ставало холоднувато, і Тарас, що мав на собі одну тільки десятчану сорочку, починав мерзнути. Пробував був зогрітися, лігши калачиком, але то нічого не допомагало: нагріє собі груди, коліна, а спина мерзне. Пролежавши так з півгодини Тарас устав і пішов шукати затишного місця десь далі. Зайшов у своє обійстя. У хаті вже не світилося.
"Мабуть, сплять, і Ярина, і Степан, і мачуха, і салдат", – подумав він і раптом почув себе таким одиноким, одірваним і чужим отут, на цьому обійсті, що йому боляче від туги серце стисло. От зараз усі сплять. Їм тепло, добре, а він ходи сам серед ночі та бійся… Оглянувся навкруги – скрізь пустка.
Зайшовши з причілку до хати, Тарас хотів крізь вікно заглянути. Він обережно став колінами на призьбу й уже був зібравсь глянути в нижчу шибку, але в цей момент усередині хати хтось нараз теж устав біля вікна в білій сорочці й припав лицем до шибки. Крізь блискуче скло він побачив чужі йому очи. Він одсахнувсь і щодуху подався знову на город, заліз у щілину, збив із бур’яну собі кубло й уклався спати.
Та заснути зразу не міг. У боки муляло товсте бадилля з бур’яну та кусали комарі, що десь набрались і тоненько, немов далеко грала ліра на одній струні, бриніли одноманітно, довго й нудно цілим роєм над головою. Він намотав на себе більше бур’яну, а голову просто заховав у пазуху сорочки, натягнувши її, наскільки це можна було зробити. Дихаючи сам собі в груди, зогрівсь. Йому щоразу ставало тепліше й до всього байдуже.
І от раптом чує Тарас, що поблизу нього хтось іде, важко ступаючи, і просто звертає до нього. Все ближче й ближче чути кроки. Він підводиться – і очам не вірить: уже день. Сонце підбилося геть-геть над ним і пече немилосердно йому в голову.
"От так штука: і не спав, і розвиднилося!" – думає він.
Але ще більше здивувався хлопець, коли пильніше роздивився навколо. Неначе й город не їх.
– Ні, город не наш, – вирішує Тарас. – Тут усе цвіте, усе дуже зелене, а на нашому городі так почали вже маківки та соняшники достигати.
Глянув у той бік, де жовтою плахтою послалися головаті соняшники, і обомлів од радости. Доріжкою, відхиляючи набік важкі соняшники, ішла мати, така привітна, добра. Іде й посміхається.
– Мамочко! – кинувся Тарас до неї. Схопив десь за руку, заглядає в очи, не надивиться. Мати погладила його по голівці.
– Чого ти так далеко, Тарасику, забіг від дому? – питає вона.
І Тарас їй усе розповів. Коли скінчив, глянув на неї. Стоїть мати зажурена, голову схилила. Не порадував її малий Тарас.
– Не глядить вас мачуха, та й батькові байдуже. Ходите ви обірвані, немиті, голодні… – каже мати й, нахилившись, цілує.
А Тарас їй:
– Дуже велике нам горе в цієї матері.
– Знаю.
– Мамо, а ви вже з нами будете? Нікуди не підете?
– Побачу, сину…
– А куди ви оце підете?
– До батька.
– То й я з вами до тата піду.
– Ходімо.
Але в цей час між соняшниками з’явилася мачуха, розчіпчена, чорна, з чудними нелюдськими очима, а за нею нараз виринув салдат. Він зареготавсь, вищіривши гнилі зуби, і ткнув у бік Тараса пальцем. Хлопцеві зробилося страшно, страшно. Хотів заховатися за матір, хватнув ручками, а матері й немає. Салдат же й мачуха страшними привидами насуваються на нього. Він закричав із одчаю й кинувся тікати, але ноги хтось обплутав у гарбузиння й він упав на землю. Чує, як до нього наближається розлютована мачуха, а встати не може. От кроки ближче чути, от уже й зовсім близько.