– Чого вам?
– Йди-но сюди, чортів лобуряко!
Салдат стояв коло сінних дверей також похмурий і злий. Він недобрим поглядом зустрів Тараса, й хлопцеві стало від того погляду ще страшніше. Оглянувсь назад – товариші залишилися біля воріт, а за ним слідом ішла лише одна Яринка.
– Ти взяв у служилого гроші? – накинулася на нього мачуха, тільки-но він підійшов ближче.
Тарас від здивування й несподіванки не знав, що казати.
– Чого балухи витріщив?
– Я грошей ніяких не брав, – тихо промовив Тарас.
– А хто ж їх украв? Святі, чи що?
– Я не знаю, може Степан, а я їй-бо не брав.
Мати на нього вищірилась ще більше.
– Ще на кого другого зверни… Степан тільки-що вернувсь, а ти ввесь час тут був.
Салдат уважно слухав мачушин допит, спокійно покурюючи люльку.
– Ій-бо, мамо, я не брав грошей… От вам хрест святий, – заприсягнувсь хлопець.
– Та ти, чортове опудало, не божися мені, а краще кажи, куди гроші дів! – приставала з допитом мачуха.
Тарас чув, що буде знову біда. Раз мати вчепилася, то вже не відчепиться, аж заким не наб’ється його. Йому навернулися на очи сльози. Він знав, що його ніхто не оборонить, ніхто за нього не заступиться. Куди його підеш і де заховаєшся. Як він доведе мачусі, що він грошей не брав. Він пригадав, що тоді, як салдат, загорнувши в ганчірку три великі мідяки, заховав у ранець, у хаті був і Стьопка, але хіба можна сказати на нього, що він украв, раз не бачив. Тарас знає, що його не помилують. От стоять вони, мачуха й салдат, коло нього, такі великі й злі. І Тарас починає тихо плакати.
– Мамочко, я не брав злотого в салдата, – каже він благанно крізь сльози. Але серце в мачухи, як з каменю…
– Він ще плакатиме?! Усе одно не повірю, шибенику! – затупала нараз вона ногами коло хлопця, а далі спіймала за чуба й давай товкти по голові.
– Кажи, де гроші дів! Кажи, сто сот чортів на твою голову!..
Тарасова велика балухата голова ходором ходить на тоненькій та худій шийці. Мачуха нею кидає, немов гарбузом, то в один, то в другий бік. Хлопець зціпив зуби, мовчить, а сльози гарячим струменем котяться по лиці.
– Ну, скажеш, де дів гроші?.. – питає мачуха, покинувши бити.
– Я не брав, – схлипуючи, каже тихо Тарас.
– Їх ніхто не взяв, крім тебе. Ти отам якихось чортів малюєш, то вони твоїх рук не втекли!
Салдатові надокучає вся ця історія, і він грубо заявляє:
– Тьотка, када через час не отдаш пятнадцать капеек, заявлю старшому, а он востребует. – Крутнувсь на місці та й пішов вулицею.
Мачуха заплакала.
– От, бідна моя головонько… Що я робитиму? Де я в світі Божому стільки грошей візьму тому салдатові…
І раптом її як прорвало. Вона з усією злістю схопила Тараса за чуба й почала знову рвати, як кібець курча. Хлопець не своїм голосом верещав. На крик прийшов Тарасів дядько Павло. Розпитавши, у чому справа, він почав і собі до нього приставати, спочатку лагідно, а далі грізніше.
Тарасові товариші, що стояли за ворітьми й здалеку дивилися, як мучать їхнього товариша, підійшли нарешті ближче й стали табунцем збоку. Дивляться на заплаканого Тараса, суворого дядька Павла, що не перестає допитувати хлопця за гроші, та на оскаженілу мачуху, – і жаль їм стало такого славного й розумного товариша, але чим ти йому допоможеш?
Починало сутеніти. Ясна блакить далекого неба щоразу темнішала й тужавіла, а по ньому хтось став забивати срібні цвяшки, які то там, то там повитикалися блискучими цяточками. Вулицею поверталися з пасовиська попові корови та йшла, покашлюючи, отара овець. Хтось десь доклепував косу.
Ні дядьків, ні мачушин допит ні до чого не призвели. Тарас не признавався й твердо стояв на тому, що він грошей не брав. Це так розізлило дядька та мачуху, що вони з усього того зв’язали малому руки й ноги й почали знову бити. Діти, його товариші, повтікали. Страшно було слухати дитячий лемент. Дядько з мачухою били Тараса без ніякого жалю, з якоюсь неймовірною, нелюдською жорстокістю й насолодою. Від кожного вдару хлопець, немов опечений, звивався та борсався, перекочуючись то до дядькових, то до мачушиних ніг.
– Уб’ю, холеро головата! – кричав оскаженілий дядько Павло. А мачуха, як роздрочена квочка, лупцюючи дитину, бігала навколо й повторювала лише одне:
– А скажи, де дів гроші!.. А скажи, де дів гроші!..
Яринка втекла була разом з іншими дітьми, потім вернулася й, сівши за калиною, плакала за братом, промовляючи крізь сльози собі нищечком:
– Братіку, голубчику, як же вони тебе зобіжають…
До тину підійшла сусідка.
– За що ви ото хлопця так катуєте? – гукнула молодиця.
Запитання опам’ятало мачуху й дядька. Вони, б’ючи, утомились і засапались. Дядько так ледве дух переводить.
– Гроші холера вкрало в москаля нашого! – відповіла мачуха.
– Ну, їх не бий, то що з них, чортів, і було б, – промовила сусідка й пішла собі, задовольнившись з відповіді мачухи.
Відпочивши, дядько Павло знову пристав з допитом.
– Не признаєшся, де дів гроші? – питає він.
– Не брав я грошей, – плаче Тарас.
– Не впирайся, бо гірше буде!
Тарас мовчить. Він нічого їм не може сказати про ті осоружні гроші, нехай що знають, із ним роблять. Мачуха з дядьком Павлом про щось радяться. Тарасові нічого не чути, але він знає, що вони вирішують його долю. Попробував розборсатись із мотуззя, та дарма, не так його в’язано, щоб розв’язатись, і хлопець принишкує. Він починає думати, як би його втекти. І от у дитячій голові несподівано виникає смілива думка, яку здійснити буде дуже легко.
– Мамо! – гукає він до мачухи.
– Ну? – повертається мачуха.
– Я вкрав гроші, – тихо каже Тарас, коли дядько Павло з мачухою підходять до нього.
Дядько з мачухою задоволено переглянулися.
– Де ж ти їх дів? – питає мачуха.
Хлопець думає щось, а потім каже:
– У садку закопав.
– А знайдеш ти їх?
– Знайду!
Його розв’язали. Мачуха взяла Тараса кріпко за руку й пішла з ним у садок. Дядько Павло йшов ззаду. Він був радий, що племінник урешті признався.
– Який ти, Тарасе, дурний хлопець!.. Уже й великий, а дурний, як баран, – каже, навчаючи, дядько Павло. – Нащо було тобі критися й мовчати. Усе одно нічого не допомогло. Ми тільки набили тебе, як того гамана. Тобі боляче, та й нам з матір’ю не солодко від того, бо ти ж її якийсь син щитаєшся, а мені племінником доводишся. Дядько ж я тобі, а не дідько…