Пилип запримітив онука й побачив на його обличчі нетерплячку про щось розпитати – най би лиш меду не просив, бо як то тяжко нині той гріш роздобувати; проте таки відламав кусник соту, з якого потекла по пальцях золота патока, й вийшов з-поза пнів, а за ним хмарою полетіли бджоли; Данилко тепер їх не збоявся, бо вони у дідовій владі, похапливо взяв з його рук той шматочок пахучого воску, довго висмоктував з нього солод і врешті зважився заговорити.
"Агей, дідику, та розкажіть мені щось про опришків!"
Й тоді побачив хлопчина, як гнівно сіпнувся дід, і бджоли гучніше задзумкотіли – стали такі люті, як і він.
"Ти вже раз питав мене про це, хлопче, – наморщив чоло Пилип, і віхті брів підскочили вгору. – Чи не захотілося тобі й самому піти чужі комори розбивати, що про ту голоту водно розпитуєш? А то ж брехня, що ті розбишаки бідним помагали, жебрак тому й жебракує, що не хоче робити й лишень за чужим уміє пазити… А то звідки пішла ця колгоспна банда, що в мене худобу й полонину забрала, як не з опришків! Й такі, як Довбуш, твого прадіда вбили тільки за те, що той ґаздою був!"
Дід лютував і потрясав кулаком до неба, а потім стишився й, примруживши очі, спитав підступно в малого:
"Ти про них з книжок начитався чи, може, неня тобі нашептала?"
О, Данило більше ніколи не запитає про це в діда, бо книжки книжками, а мамі добре дісталось би, якби він признався, що неня колись йому до сну, та ще й тепер, як тільки діда нема в хаті, все наспівувала: "Ой попід гай зелененький ходить Довбуш молоденький", а в тій пісні – про славне побратимство, про зрадливу Дзвінку та про ясний топір ватажка, за який угорський король готовий був півцарства віддати…
Змовк хлопець, а дід сердиться, і бджоли теж сердяться – вже летять вони, мов кулі, до малого опришка, й він стрімголов утікає з пасіки…
І ще одна згадка скалкою увіп'ялася в мозок Данила, який сидів на приступці автобуса, терпеливо чекаючи надвечір'я… Вмирає дід Пилип, бо час його закінчився, тата вже давно немає – вбило дерево в бутині, а Данилко, Федора й Марія стоять у діда в узголів'ї, й неня слізно просить свекра, щоб сказав, бо ще мить – і не зможе: де він ті гроші, за мед вторговані, заховав, он росте хлопець, і в школу до міста треба буде його послати, бо що без науки нині варта людина? А дід вороже дивиться на невістку й вихриплює таке, чого ніяк не може збагнути Данилко:
"Ти роботяща була в мене, але гадаєш, я не знаю, звідки ти взялася в Джемигів?.. То кров опришківська волає з тебе: хочеш роздати мій набуток голодранцям… А не дам, не дам!"
Дід сконав, і ніхто й досі не відає, де заховані ті його нікому вже не потрібні папірці… Й засолоджує Данилову гіркоту інший спогад – про заховану в коморі бочівку меду, якого хлопчик уволю наївся, аж пупом текло, після дідової смерті…
Нарешті прийшов водій, торкнувся рукою Данилового плеча, щоб той дав йому дорогу до кабіни. Сидячи в задумі на приступці автобуса, хлопець і не помітив, що пасажирів уже набралося чимало, він підвівся, зайшов до салону й зайняв крісло, на якому вчора сиділа Оленка. Все ще сподівався, що до відправлення зайде і вона, придивлявся до облич дівчат, які заходили, та марно: Оленка, видно, давно поїхала… Можливо, вона зійде в Зеленій, щоб навідатися до родини, й майнула в Данила зухвала думка: вийти й собі на наступній зупинці й допитатися до Оленки. Та зразу й відкинув таку затію – що ж бо скаже їй, хоч би й допитався?
У цю мить Данило уявив собі: притиснутий людським тлумом, стоїть він перед першим сидінням і, спершись обома руками на спинку крісла, немовби в обіймах тримає незнайому вродливу дівчину, а його губи мало що не торкаються її губів, а далі, як то було уві сні, вони з'єднуються устами й відірватися не в силі, губи дівчини жваві, рухливі, й вона вбирає в себе його подих…
Стріпнув головою, щоб відігнати солодке марево; автобус деренчить, підскакує на вибоїнах, ніби квапиться, щоб перед смерком добратися до Жаб'я; а ось уже на заході проколола помаранчевий пруг неба гостроверха ґражда під Думською горою – і як то вона з неприступного замку в дитинстві перемінилася нині в маленьку хатку, яка може легко злетіти на доли, підхоплена буревієм…
Степліло на серці в Данила на вид рідної оселі, й майнула думка, що треба до неї прикласти рук: підняти похилені паркани, замінити зітлілу дощану обшивку на галереях, побити дах новим ґонтом, бо старий струхлявів, прибрати занедбану світлицю – сповільніли колись жваві руки Федори; перевезти книжки з аспірантського гуртожитку, влаштувати літнисько в Явірнику й запросити в гості Оленку… ет, що це йому весь час верзеться: нема, не було й ніколи не буде ніякої Оленки, все то чари святоіванської ночі…
А ґражда разом з Думською горою наближається, вже від шляху побігла до неї заросла споришем стежка; вхідна хвіртка скрадливо відхиляється, наче за нею хтось чатує, і врешті лунко гримає об паркан, на стежку виходить жінка в терновій хустці, запинає кептар на петельки, пригладжує долонями спідницю, підбігає й таки вже біжить стежкою вниз і зупиняється навпроти високого парубка – ніби перед чужим розгублена.
Вони не обнімаються, в горах не годиться виставляти напоказ родинні почуття, а село стооко дивиться на Думську гору, бо до вдовиці вчений син приїхав, і дивується і заздрить; Данило статечно йде поруч з мамою, й коли хвіртка замикає ґраждову фортецю, аж тоді Федора припадає синові до грудей і говорить крізь сльози:
"Богу дякувати, що вернувся, та то ж така плюта ходила вчора Чорногорою… А ще там, на Попі Івані, казали нині коло церкви, побилися зеленчуки з явірниками, та так, що одного привели…"
Уздрів Данило в очах мами тугий смуток, змішаний зі страхом, і в тому, як вона пригорталася до нього, відчув її розтривоженість – що б це мало означати, чого вона боїться?
"Ходи, повечеряєш", – сказала мати й пішла попереду Данила до світлиці.
Данило сів за стіл навпроти вікна й дивився, як кружало сонця поволі зсувалося вниз по шибці, аж поки не кануло за Маґуру. Федора принесла з кухні підігріту підпалку й поставила на стіл пляшку сливовиці.
"Пий, сину, скільки можеш, а я подивлюся… Чейже престольний празник нині в нашому селі… А ті зганьбилися при такому святі. Ой, Данилку, ти он високу науку здобуваєш, а вони й далі дуріють: кажуть, голову парубкові проломили…"