Освіти мені, сонечко ясне, решту моєї дороги…
Розділ десятий
Лук'ян Вишиванюк і його гість Іван Іванович Шварна вдосвіта вийшли з Білої Річки й пішки подалися понад Черемошем до Яблуниці, звідки звернули навпростець лісовою дорогою і, залишивши зліва Голови, вийшли на жаб'євський шлях. За трактом здибилися красноїльські горби, обведені біля стіп стрункими смереками, в поясі оперезані кольчугами ялівцю й жерепу, і тільки верхи звабно оголювались, немов груди дорідної молодиці, й десь там у вижолобині між Замаґорою й Коханом, протятій срібним потічком, припало, гейби дитя до маминої пазухи, піднебесне село Красноїлля з крихітною читальнею внизу, в якій ставив свої вистави Гнат Хоткевич, і з трибанною церквою на горі, оточеною царинками, що забуяли перед косовицею розквітлими травами й примліли під дзеркалом неба в несамовитій оргії барв.
Празнешне Богослужіння ще не розпочалося, в церкві було безлюдно, тільки старий отець Никифор із своїм помічником, молодим священиком Василієм з Довгопілля, справляли проскомидію: били поклони перед престолом, цілували образи Спасителя й Богородиці, прикладалися чолами до святого Євангелія, умивали руки; дяк тим часом наливав у чашу вина й розкурював кадильницю; потім священики облачалися в стихарі, єпітрахилі й фелони, готуючись до Божественної Літургії.
А на майдані біля церкви ставало глітно: з усіх боків гори тягнулися уверх із довколишніх і далеких сіл вервечки прихожан, одягнутих у предковічні й квітчасті вбері, що їх вийняли з тисових скринь перед Петровим днем. Чоловіки в чорних холошнях, в червоних байбараках, в крисанях, обведених на денцях золотими байорками, з трясунками за околичками; жінки, котрі з Яблуниці, – в тканих сріблом запасках, а брусторські – в темних опинках; підборіддя поважних жінок підпирали зґарди, в яких – коралі, хрестики й таляри, а голови мали пов'язані білими рантухами й терновими хустками; дівчата – в жовтих чобітках, в сорочках з широкими узорами – і впізнавав Лук'ян Васильович яворівських – по вишневих, жаб'євських – по зелених, ворохтянських – по фіолетових, а космацьких – по жовтогарячих вуставках…
Іван Іванович весь перемінився в слух: люди збираються гуртами, впізнають одні одних, ті знайомляться, ті вітаються, а всі розпитують та хваляться:
"Дай вам, Боже, щастя на жито, пшеничку, на ячмінь, овес і всяку пашничку; йой, чула-м, вже ся розсипала ваша Марія – а що Бог дав: хлопчика чи дитину?; а в мене вчора корова зійшла телям; майте думку, ґаздо, на те, що скажу: шануючи сонечко ясне, нинішню днину і ваш гонор, повім-таки, що ваша свиня в моїй капусті шкоду зробила; агій на твою голову, бодай тя Бог побив!"
А з паперті долинає лірницька жебранка: "Рятує в'язня Господь з темниці, дасть спосіб сироті і вдовиці, тільки треба його благати, на поміч собі призивати", й перескакує враз лірник з побожної пісні на веселу коломийку: "Пішов би я гайдука, та не маю петека, петечина по коліна, а гузиця прогоріла!"; ви чуєте, кумо, цей катеринкар по всіх празниках жебрає, а його донька стоїть у притворі в найкращому строю!
"Знаєш, Лук'яне, – нахилився Іван Іванович до Вишиванюка, – я аж тепер зрозумів Хоткевича, який сказав колись: "Як відкрив я з подиву рота першого дня в Красноїллі, то не міг його стулити цілих три роки…" Яке це диво – в наш цивілізований час!"
"Тіні забутих предків!" – відказав Лук'ян.
"Але які живі, які реальні ці тіні!"
Їхню розмову обірвав статечний ґазда в клепані, обведеній лисячим хутром, підперезаний широким чересом, з тайстрою через плече.
"Слава Йсу! – привітався, подаючи Лук'янові руку. – Хіба не впізнали-сьте мене, пане вчителю? Таж то я, старий Андрей Варцаба з Поляни Красноїльської… Ви вчили колись мого сина та й добре вивчили – аж так, що за море в Гамерику подався".
"Як же не впізнав? – усміхнувся Лук'ян Васильович. – А коли вернеться ваш Михась додому?"
"А пощо йому вертатися? На наші статки та набутки? Те, що він там за один день має, тут за цілий місяць не заробить…"
Спохмурнів Лук'ян і не відказав нічого, а ґазда вже поквапився із запросинами.
"Дивіться, аби вас хто не сфалував до себе на празник… Прошу, ясненький пане вчителю, та й вас теж, – звернувся до Шварни, – хоч не знаю, хто ви, але най би дав вам Господь доброго здоров'ячка… То прошу вас на празнешний обід, та й отець Никифор пообіцяв прийти… Я фірою тут. Помолимося – та й на Поляну, га?"
Лук'ян Васильович не знав, що відповісти: прикро вразила його похвальба ґазди за сина. Однак Іван Іванович одразу погодився, зачувши, що на обід прийде отець.
Тої миті повз них проходила панянка в голубій сукенці й солом'яному капелюшку. Забачивши людей у міському одягу, дівчина зупинилася, ніби знайомих уздріла. Лук'ян по-батьківськи поклав їй руку на плече.
"Звідки ви тут такі взялися?" – спитав, придивляючись до панни.
"Я зі Львова, студентка, практикую в жаб'євській газеті… Приїхала поглянути на тутешнє храмове свято й тиняюся – чужа й неприкаяна…"
"То ходіть разом з нами в гості до ґазди Варцаби".
"Та я би з радістю! – втішно відказала дівчина. – Але ж не знаю, хто ви…"
Лук'ян Васильович назвав себе й Івана Івановича.
"А вас як звати?" – спитав.
"Оленкою… Та й досить цього, – поквапилася попередити наступне питання. – Оленка я… зі Львова", – підкреслила.
Варцаба сплеснув у долоні.
"Файних гостей буду мати!.. То по відправі, панство моє дорогеньке, йдіть до воза, он бачите, на дорозі стоїть пара запряжених коней. Й там почекайте, поки ми з отцем підійдемо… Тільки не втечіть – кривду велику зробили бисьте мені".
…Присілок Поляна Красноїльська – то одна лише ґражда ґазди Варцаби, що заховалася від людського ока за Замаґорою, на протилежному від села схилі, нібито господар чи його батько або ж дід аж так загордився, що не хотів мати сусідів; а може, будували ґражду в ті непевні часи, коли багацька домівка служила фортецею проти опришків, або ж, якщо опришкував сам господар, – захистком від пушкарів.
Андрей Варцаба добре правив відгодованими, з червоними китицями на капейстрах гуцульськими кониками, що повстромлювали шиї у вибивані перламутром хомути й, ніби надто ревно слугуючи господареві, намагалися проскочити крізь них, щоб швидше допасти до в'їзної брами; а брама відчинилася нарозтвір, коні круто звернули з трав'яної дороги у двір, аж старий отець Никифор схопився за лікоть ієрея Василія, а Оленка, скрикнувши, припала до Лук'янового плеча, – і влітає повіз на обгороджене високим парканом подвір'я; господиня квапно закриває за гістьми браму, бо тут так з правіку водиться: те, що діється в ґражді, не має бути ні чутне, ні видне у великому світі.