І підписалися: "Подпольний комітет самоохорони". На сході насмілився тільки один Пимін Телесь. Він сказав тоді:
– Один спосіб од злодіїв збавитися – це впіймав на місці й рішив. Коли б одного-двох пустити в земельний комітет – не бійсь, припинилося б… А то бачать, що ми вівці, а не громада, ну й їздять по нас!
А хтось із громади:
– Не дуже лякай-но!..
Казали, що то гукнув був Мартин Скибенко.
У самого Івана торік, якраз саме в оцю пору, теж було взято півкопи дорідної пшениці "банатки" (а її всього було дві копи). Посіяв на насіння. Заким дістав тих два пуди посіяти, то находився та напросився, бо тож кожному хочеться. Мусів пообіцяти вже рукавиці виплести голові комнезаму Аркадійові, аби-но дав. Посіяно було тих два пуди на найкращому клаптеві пару. Глядів, як ока в лобі. Вимучив нею і дітей і себе. Як достигла, то не на грабки брав, а на серпи, стебло до стебла приганяв. За його розрахунком, копа повинна була дати до тринадцяти пудів, а з двох – було б пудів із двадцять сім. Іще й не барився із возкою: в п’ятницю та суботу зжав, а в неділю взяв у Зотя другу корову, бо мав одну, і поїхав. Приїхав, а півкопи пшениці, як вода змила. Мало не заплакав із теї досади. До того злости набрався, що впіймай він тоді коло пшениці злодія, вже не пустив би з рук живого. По слідові простежив аж до села. Дехто вказував на Мартина Скибенка. Але ж не впіймав – не кажи злодій.
Пожурилися вдвох із старою, покляли, і на тім справа закінчилась.
II
Темними ночами через вишники, минаючи шляхи, межами, стернями їздив Мартин Скибенко, добрий господар, на людські поля. Додому вертався також плутаним шляхом, зав’язуючи свої сліди у замисловиті петлі, щоб ніхто не довідався й не прослідив…
Він з досвіду своєї професії знав, що аби до подвір’я, а там пиши пропало. В нього клуня велика з густим заметом. Засторонки – по десять кіп улазить.
Мартин такий: вже коли очи нагляділи – руки зроблять. Не доїсть, не доп’є, ночі не доспить, а до рук допне. Такій сильній вдачі можна б позаздрити. Щоб усю ту велетенську енергію й силу волі, що її щоразу він витрачає на злодійство та перевести на корисну громадську працю, з нього непоганий би вийшов громадський діяч, а так він тільки злодій – карний елемент на селі.
Багато перевели його руки ріжного добра. Через це й зажив смачно, а був колись бідним. Батько жебракував, бо своєї землі було чортма. Сам до салдацької служби поневірявся по економіях у строках. Не бачив він для себе, як кажуть, просвітлої години.
Тяжка праця, мордобої, брехня та підлабузювання до старших, – ось що він бачив замолоду із самих дитячих років. Салдаччина була не кращим учителем: там тільки він дістав підтвердження своїх життьових висновків і остаточно оформив свій погляд на життя, як на категорію, що дає розкоші найхитрішим і найсміливішим. Спробу зробив на товаришових чоботях у казармах. Другого разу очистив у "підфебеля" сундучок. Відтоді він узнав ще, що гроші дають можливість простому рядовому робити те, що за військовим статутом суворо заборонялося. Мартин переконався у великій силі грошей: за них можна було купити і пошану, і довір’я, і любов, і честь. Прийшовши додому, почав і на селі пробувати, бо жити треба було, а заробітки пішли сутужні і взяти немає де в своєму господарстві.
Почалося і тут з малого. Коло городів була пшениця поміщика Драгуновича. Цілий лан. Не раз у думці зароджувалося бажання хоч п’ятнадцятку взяти. "Хіба в замітку буде, – думалося. – По снопові, по два з полукіпка, і хватить, а п’ятнадцять снопів дадуть три-чотири пуди…"
І одної ночі з жінкою переносили ряднами через вишники цілу півкопу. Потім якось магазинер з економії запропонував йому з половини сорок пудів пшениці спродати. Попробував – зійшло. Закортіло ще. Найшлись компаньйонщики.
Завелась лишня копійка і краща одіж. Через півроку прикупив землі і мав корову. Він пригадував і не раз любив повторювати недвозначно народню мудру приказку не одному: "Вовка ноги годують, голубчику".
І справді, почав жити по-вовчому. Робота злодійська увійшла в звичку. Чим більше брав – тим більше хотілося й кортіло. За революції не кинув красти. Ніхто не вмів так брати з економії, як Мартин. Коли не стало економії, почав у своїх селян красти: в жнива – збіжжя, а взимку – що до рук пливло.
– Хитра собака, як сто чортів, – говорили про нього на селі.
Та злодіїв, крім Мартина, іще було в селі, бо ж яке село не має їх?! Першим злодієм звичайно був Мартин Скибенко, другим – Матвій Сотник, третім – Гришка Стратій. Це королі, а за цими було до десятка дрібних злодійчиків. Вони знали один про одного. В них своя організація була скріплена мовчазною порукою. Кажуть – ворон воронові ока не виклює – отак і в них.
У них добрі будівлі, тини з загатами, злі собаки на прив’язях, що не приступити. Подвір’я запирається від шляху на чорні брами. Що в них робиться – не підглянеш. Коли їде хто з них, так ні в кого з селян немає таких коней і таких з дзвоном фургонів. Мчить який з них по селу – віжки в натяжку, дзвонить бричка лихим дзвоном, а вид чванливий, і чванливий погляд з-під насуплених брів. Мовляв, ось ми які. А на селі гомоніли:
– Брат, без чужої воші в коморі – своїх не матимеш.
– А-а так, із своїх рук та чесно, чортову маму отаким зараз станеш, не розживешся швидко…
У них, як і в усіх односельців, було по одній десятині на душу. На двір припадає пересічно від чотирьох до десяти десятин. І господарювали вони не так дбайливо, щоб можна було думати, що вони від цього так розжилися. На заробітки їздили, як усі, а проте жили, аби кожному так довелося жити. І така вже церемонія стала, що ні приступу. А компанія – все такі, як сами… Любили когось обсміяти, поглузувати… Чуже, як кажуть, бачили під лісом, а свого не добачали під носом…
Учора звечора Мартин зайшов до нової комори. Гребнув із сипанки зерна і розгорнув на долоні. Лягла круглянками, як горошини, на долоні загнічена "банатка". Підкинув її, любуючись, зжав у кулакові, і знову вкинув до діжки. Приємно відчувати свою статечність. Любив "банатку". Як в молоді роки парубочі солодко мліло в грудях за дівчиною, так зараз тягнула до себе своїм наливним золотом пшениця. Особливо "банатка". Вона дорога і хліб гарний з неї: пампушки, вареники, корж – усе, як сніг, як сонце ясне. Лишній пуд – лишній карбованець, а карбованець – теж гроші, на шляху не валяються. І полічив: "Сто пудів по руб двадцять – сто двадцять карбованців. А двісті – двісті сорок карбованців. От тобі й пів жниварки". Він давно мріяв про жниварку.