– Лежи, бляхо, а то їй-бо приколю.
– Іване… Братіку… За батька рідного матиму… – застогнав, благаючи, Мартин, і заплакав у безсиллі.
А земля вже гула так близько. Хляпала підкова в котрогось коня.
– Помилуйте, хлопці.
Мовчанка.
Рвуть копитом коні шпориш і так ясно, так виразно й до болю моторошно дзвонять колеса. Зоть веде його коні за недоуздки і прямо керує на Мартина, що обкручений мотуззям лежить нерухомо, як колода на землі.
Іван спокійно чатує, щоб Мартин не скотився, щоб влучно по ньому колеса проїхали.
Мартин перестав плакати. Однаково не поможе. Він лежав покірливо й тихо. Щеміла голова від побоїв на тім’ї та муляла бік ключка від шнуровального мотузка. Над ним раз по раз спокійно в теплій височині літнього неба хтось бавився, розстеляючи золоту позлітку далеких блискавиць. І нагадав Мартин, що забув він Меланці сказати, де гроші заховано – коли загине, даремно пропадуть. Збоку чорним привидом стояв Іван.
– Іване, не помилуєш? – промовив востаннє Мартин.
– Ні…
Над головою захропли коні і стали. Буланий рвонув копитом затужавілу межу. На обличчя впав теплий подих коней.
– Буланий, красавчик… Коники мої… – заговорив ласкаво до коней Мартин. І нараз коні на весь степ заіржали, почувши голос господаря. Чорна постать Іванова раптом переломилась і на коні ліг удар ґабель.
– Но!
Мартин в безсилі рвонувся й злісно вилаявся. Ех, жаль, що зв’язаний, а то б він показав, як скотину бити. Коні обережно переступили його. Мартин повернувся на бік, намацав очима блискуче лезо тонкого колеса і піджав голову. Віз трохи зупинився, немов у задумі, коли наїхав на Мартина, наїжився на один бік, а потім зразу ж осів. Щось хрупнуло, як висушена тиква. Мартин витягнувся й ущух.
– Готовий! – сказав Іван, шпорхнувши ногою в розміжчену на м’якиш голову Мартина. Потім взяв за ноги і зволік зі шляху.
– Тепер уже не будеш красти…
Перекинули снопи на свій віз. Мартина прив’язали за ноги до його "лютерняка" і справили коней на хутір, сами рушили до села.
Із-за обрію вилазив кривавим колом ополосканий місяць. Падала роса, заводили свою пісню, суху й нудну, деркачі. Дощу так-таки й не було.
Мав швидко бути ранок, бо вже біліла витертими латками голуба крайка ночі там, де темніла смуга акації.
1927 р., м. Катеринопіль. Гуманщина