Раскольников похмуро глянув на нього.
— Ви, може, навіть і зовсім не ведмідь,— сказав він.— Мені здається навіть, що ви людина хорошого товариства або принаймні вмієте при нагоді бути порядним.
— Але ж я нічиєю думкою особливо не цікавлюсь,— сухо і мовби навіть з відтінком гордовитості відповів Свидригайлов, — а тому чом же й не побути пошляком, коли це убрання в нашому кліматі так зручно носити і... і особливо, коли і природний нахил до того маєш,— додав він, знову засміявшись.
— Я чув одначе, що у вас тут багато знайомих. Ви ж те, що називається "людина не без звязків". А коли так, то навіщо б вам було і до мене приходити, якби я вам не був для чогось потрібний?
— Це ви правду сказали, що у мене є знайомі,— підхопив Свидригайлов, обминаючи в запитанні головне,— я вже декого зустрічав: адже третій день вештаюсь; і сам пізнаю, і мене, здається, пізнають. Воно й зрозуміло, одягнений пристойно і вважаюсь людиною небідною; адже нас і селянська реформа не зачепила: ліси та луки заплавні, отже, прибутків і не втрачено; та... не піду я до них; давно вже набридло: ходжу третій день і не показуюсь ні в кого... А тут ще таке місто! І як це воно вийшло у нас таким, скажіть, будь ласка! Місто канцеляристів і всіляких семінаристів! Далебі, я багато чого раніше тут не помічав, років вісім тому, коли тут валандався... На саму тільки анатомію тепер і покладаюсь, їй-богу!
— На яку анатомію?
— А відносно цих клубів, Дюссотів, пуантів цих ваших або, можливо, от ще прогресу — ну, це хай буде без нас,— говорив він далі, начебто недочувши знову запитання.— Та чи й охота шулером бути?
— А ви були й шулером?
— Як же без цього? Ціла компанія нас була, щонайпристойніша, років вісім тому; проводили час; і все, знаєте, люди з манерами, поети були, грошовиті були. Та й взагалі у нас, в російському товаристві, найкращі манери у тих, кого не раз били,— звернули ви увагу на це? Це ж я, в селі живши, опустився. А все-таки посадовили мене тоді в тюрму за борги, грек один там ніжинський. Тут і нагодилася Марфа Петрівна, поторгува— лась і викупила мене за тридцять тисяч сребреників. (А всього я сімдесят тисяч заборгував). Побралися ми з нею законним шлюбом, і повезла вона мене зараз же до себе в маєток, мовби скарб якийсь. Вона ж на п´ять років старша за мене. Дуже любила. Сім років з маєтку не виїздив. І майте собі на увазі, все життя документ проти мене, на чуже ім´я, на ці тридцять тисяч тримала, так що, коли б надумав я як-небудь збунтуватись,— одразу б у пастку! І зробила б! Адже в жінок все це одне з одним уживається.
— А коли б не документ, накивали б п´ятами?
— Не знаю, що вам і сказати. Мене цей документ майже не зв´язував. Нікуди мені не хотілося, а за кордон Марфа Петрівна і сама мене разів зо два кликала, знаючи, що я нудився! Та що! За кордон я раніше їздив, і завжди мені нудно бувало. Не те, щоб там щось, а от на світ благословляється, затока Неаполітанська, море, дивишся, і якось сумно. Найгірше те, що справді за чимсь сумуєш! Ні, на батьківщині краще: тут принаймні в усьому інших звинувачуєш, а себе виправдовуєш. [...] Ні, документ мене не зв´язував,— говорив далі Свидригайлов роздумливо,— це я сам з маєтку не виїздив... Та вже скоро рік мине, як Марфа Петрівна на іменини мої і документ той мені повернула, та до того ж ще й суму значну подарувала. У неї ж був капітал. "Бачите, як я вам довіряю, Аркадію Івановичу",— далебі, так і сказала. Ви не ймете віри, що так сказала? А знаєте: адже я хазяїном неабияким зробився, в маєтку живши; мене в цілій окрузі знають. Книги теж передплачував. Марфа Петрівна спочатку схвалювала, а потім все побоювалась, що я заучуся.
— Ви за Марфою Петрівною, здається, дуже тужите?
— Я? Може. Далебі, може. А до речі, вірите ви в привиди?
— В які привиди?
— В звичайні привиди, в які ж ще!
— А ви вірите?
— Та, можливо... тобто не те, щоб не вірив...
— А що, з´являються?
Свидригайлов якось дивно глянув на нього.
— Марфа Петрівна навідувати почала,— проказав він, скрививши рота в якусь чудну посмішку. [...] — Прийде, поговорить хвилину й вийде в двері; завжди в двері. Навіть немовби ходу чути.
— Чому це я так і думав, що з вами неодмінно щось подібне трапляється! — промовив раптом Раскольников і в ту ж мить здивувався, що сказав це.
Він був дуже схвильований. [...]
— Зробіть же ласку,— роздратовано заговорив Раскольников,— дозвольте вас просити якнайшвидше сказати мені, чому ви удостоїли мене честі ваших відвідин... і... і... я поспішаю, мені ніколи, я хочу з дому йти...
— Прошу, прошу. Ваша сестриця, Євдокія Романівна, за пана Лужина йде, Петра Петровича?
— Чи не можна не згадувати про мою сестру і не називати її імені. Я навіть не розумію, як ви смієте при мені вимовляти її ім´я, якщо тільки ви справді Свидригайлов?
— Та я ж про неї і прийшов говорити, то як же не згадувати?
— Гаразд; говоріть, але швидше!
— Я певен, що ви про цього пана Лужина, родича мого по дружині, вже склали свою думку, коли хоч півгодини бачили його або хоч щось про нього вірно й точно чули. Євдокії Романівні він не до пари. На мою думку, Євдокія Романівна, віддаючись за нього, жертвує собою дуже великодушно і необачно, для... для своєї родини. Мені здалося, після усього, що я про вас чув, що ви, з свого боку, дуже були б задоволені, коли б цей шлюб міг не відбутися, і при цьому не були б порушені інтересі. А тепер, узнавши вас особисто, я навіть певний цього.
— З вашого боку все це дуже наївно; даруйте мені, я хотів сказати: нахабно,— вигукнув Раскольников.
— Тобто ви цим хочете сказати, що я стараюсь собі на користь. Не турбуйтесь, Родіоне Романовичу, коли б я старався собі на користь, то не став би так прямо висловлюватись, не дурень же я зрештою. Щодо цього відкрию вам одну психологічну дивину. Оце тільки, виправдуючи свою любов до Євдокії Романівни, я говорив, що сам був жертвою. Ну то знайте ж, що ніякої тепер любові я не почуваю, н-ніякої, так що мені самому навіть дивно це, бо я ж справді щось почував...
— Від неробства й розпусти,— перебив Раскольников.
— Це так, я людина розпусна і нероба. А втім, у вашої сестриці стільки хорошого, що не міг же і я не піддатися певному враженню. Але все це дурниця, як тепер і сам бачу.