Здавалося, гість зовсім не здивувався, почувши цей вигук.
— З двох причин до вас завітав, по-перше, особисто познайомитись побажав, бо давно вже багато чув про вас дуже цікавого і вигідного для вас; а по-друге, сподіваюсь, що не відмовитесь, можливо, допомогти мені в одній справі, що прямо стосується інтересів сестриці вашої, Євдокії Романівни. Самого мене, без рекомендації, вона, може, й на поріг до себе тепер не пустить, через упередженість, ну а з вашою допомогою я, навпаки, сподіваюсь...
— Марно сподіваєтесь,— перебив Раскольников.
— Вони ж тільки вчора прибули, дозвольте спитати? Раскольников не відповів.
— Вчора, я знаю. Я ж сам прибув тільки цозавчора. Ну, то от що я скажу вам, щодо цього, Родіоне Романовичу; виправдуватись вважаю зайвим, але дозвольте ж і мені заявити: що ж тут, в усьому цьому, справді, такого особливо злочинного з мого боку, коли міркувати без упереджень, а розсудливо?
Раскольников все ще мовчки розглядав його.
— Те, що у своєму домі переслідував беззахисну дівчину і "ображав її своїми мерзотними пропозиціями", чи що? (Сам наперед забігаю!) Та зважте ж тільки, що і я — людина, що і я — можу захопитись і покохати (що вже, відома річ, не з нашої волі робиться), тоді все найприроднішим чином пояснюється. Тут питання ось у чому: злочинець я, чи сам жертва? Ну, а що, коли жертва? Адже пропонуючи дівчині, яку я покохав, тікати зі мною в Америку або в Швейцарію, я, може, найщиріших почуттів тоді був сповнений, та ще думав взаємне щастя збудувати!.. Адже розум пристрасті служить; я, може, себе ще більше занапащав, коли хочете!..
— Та зовсім не в тому річ,— з огидою перебив Раскольников,— просто ви противні, маєте ви там рацію чи ні, ну, от з вами й не хочуть знатись, і женуть вас геть, і йдіть собі!..
Свидригайлов зненацька зареготав.
— Одначе ж... одначе вас не обдуриш! — проказав він, одверто сміючись,— я думав схитрувати, аж ні, ви якраз на справжнісіньку точку стали!
— Та ви й зараз ще хитруєте.
— То що ж? То що ж? — повторював Свидригайлов, одверто сміючись,— адже це добра війна, як кажуть, і цілком дозволена хитрість!.. Але все-таки ви мене перебили; так чи інакше, повторюю: ніяких неприємностей не було б, коли б не випадок у саду. Марфа Петрівна...
— А Марфу Петрівну ви теж, кажуть, доконали? — грубо перебив Раскольников.
— А ви й про це чули? А втім, як і не почути... Ну, відносно цьоїо вашого запитання, далебі, не знаю, як вам сказати, хоч моє власне сумління в найвищій мірі спокійне щодо цього. Тобто не подумайте, щоб я боявся чогось там такого: все це зроблено було як слід і в цілковитій точності: медичне слідство виявило апоплексію, що сталася від купання одразу ж після доброго обіду, за яким було випито мало не цілу пляшку вина, та й нічого іншого і виявити воно не могло... Ні, я от що про себе думав якийсь час, особливо в дорозі, у вагоні сидячи: чи не спричинився я до всього цього... нещастя, як-небудь там роздратуванням моральним або чим-небудь подібним? Але дійшов висновку, що й цього зовсім не могло бути.
Раскольников засміявся.
— Варто ж так турбуватись!
— Та ви чого смієтесь! Ви уявіть: я вдарив всього тільки два рази хлистиком, навіть знаків не було... Не вважайте мене, будь ласка, циніком; адже я добре знаю, як це негідно з мого боку, ну й таке інше; та я теж напевно знаю, що Марфа Петрівна, можливо, навіть і рада була цьому моєму, так би мовити, захопленню. Історія з приводу вашої сестриці вичерпалася до дна. Марфа Петрівна вже третій день змушена була сидіти дома; ні з чим в те поганеньке місто показатись, та й надокучила вона там усім, з цим своїм листом (про читання листа чули?). І раптом оці два удари хлистом як з неба падають!.. Насамперед карету веліла запрягати!.. Я вже й не кажу, що в жінок є такі випадки, коли їм дуже й дуже приємно бути ображеними, хоч і роблять вигляд, що обурені. Вони в усіх є, оці випадки; людина взагалі навіть дуже й дуже любить бути ображеною, чи помічали ви це? А що вже жінки — то особливо. Навіть можна сказати, що тим тільки й живуть.
Спочатку Раскольников думав встати й піти і тим покінчити зустріч. Але якась цікавість і навіть мовби якийсь розрахунок удержали його на мить.
— Ви любите битися? — спитав він неуважливе.
— Ні, не дуже,— спокійно відповів Свидригайлов.— А з Марфою Петрівною ми майже й ніколи не билися. Ми весь час у згоді жили, і мною вона завжди була задоволена. Хлист я застосував, за всі наші сім років, усього тільки два рази (коли не рахувати ще одного третього випадку, дуже, проте, двозначного): вперше — через два місяці після нашого одруження, одразу ж, як тільки приїхали в маєток, і ось теперішній останній випадок. А ви вже думали, я такий недолюдок, ретроград, кріпосник?.. хе-хе... А до речі, чи не пригадаєте ви, Родіоне Романовичу, як кілька років тому, ще за часів благодійної гласності, осоромили у нас всенародно і вселітературно якогось дворянина — забув прізвище. Ну, то от моя думка: добродієві, що відшмагав німкеню, глибоко не співчуваю, бо й справді воно... чого ж співчувати! Але при цьому не можу не заявити, що трапляються іноді такі підбурливі "німкені", що, мені здається, немає жодного прогресиста, який би напевне міг за себе поручитись. З цієї точки зору тоді ніхто не подивився на подію, а тимчасом ця точка і є справді гуманна, запевняю вас!
Проказавши це, Свидригайлов раптом знову розсміявся. Раскольникову ясно було, що перед ним людина, яка на щось твердо наважилася і собі на умі.
— Ви, мабуть, кілька днів поспіль ні з ким не говорили? — спитав він.
— Майже так. А що: певно, дивуєтесь, що я такий лагідний?
— Ні, я з того дивуюсь, що вже занадто ви лагідний.
— Через те, що за грубість ваших запитань не ображався? Так, чи що? Та... чого ж ображатись? Як запитували, так і відповідав,— додав він
з дивним виразом простодушності.— Адже я нічим майже особливо не цікавлюсь, їй-богу,— говорив він далі якось наче в задумі.— Особливо тепер так-таки нічим і не цікавлюсь... А втім, ви можете подумати, що я не без певного наміру запобігаю перед вами, тим більше, що маю діло до вашої сестриці, сам попередив. Але я вам одверто скажу: дуже скучно! Особливо ці три дні, так що я вам навіть зрадів... Не гнівайтеся, Родіоне Романовичу, але ви мені самі чомусь здаєтеся страх яким дивним. Як хочете, а щось у вас є; і саме тепер, тобто не власне в цю мить, а взагалі тепер... Ну, ну, не буду, не буду, не хмуртесь! Я ж не такий ведмідь, як ви гадаєте.