Почувши, що "ще не прокидався", але "все гаразд", Пульхерія Олександрівна заявила, що це на краще, "бо їй дуже, дуже, дуже треба спочатку поговорити" з ним, Разуміхіним. Спитали, чи пив він чай, і запросили пити разом; самі вони ще не пили, чекаючи Разуміхіна. Євдокія Романівна подзвонила, з´явився брудний шарпак, йому й наказано було подавати чай, який і був, нарешті, поданий, але сервіровка виявилася такою брудною і потворною, що дамам зробилось соромно. Разуміхін енергійно лайнув номер, але, згадавши про Лужина, змовк, зніяковів і дуже зрадів, коли запитання Пульхерії Олександрівни посипалися, нарешті, без упину, одне за одним.
Відповідаючи на них, він проговорив три чверті години, і хоч його раз у раз перебивали і перепитували, встиг розповісти про всі найголовніші і найпотрібніші факти, які тільки знав з останнього року життя Родіона Романовича, закінчивши докладно розповіддю про його хворобу. Багато що він, проте, пропустив, що й треба було пропустити, між іншим і сцену в конторі з усіма наслідками. Розповідь його слухали жадібно; але коли він думав, що вже закінчив і задовольнив своїх слухачок, то виявилося, що для них він немовби ще й не починав.
— Скажіть, скажіть мені, як ви гадаєте... ой, даруйте, я ще досі не знаю, як вас звуть? — квапилася Пульхерія Олександрівна.
— Дмитро Прокопович.
— Так от, Дмитре Прокоповичу, я б дуже, дуже хотіла знати... як взагалі... він дивиться тепер на все, тобто, зрозумійте мене, як би вам це сказати, тобто краще сказати: що він любить і чого не любить? Чи завжди він такий дратівливий? Які в нього бажання і, так би мовити, мрії, коли можна? Що саме тепер на нього впливає особливо? Одно слово, я б хотіла...
— Ой мамо, як же можна на все це так одразу відповісти! — зауважила Дуня.
— Ой Боже мій, та я ж зовсім, зовсім не таким сподівалася його зустріти, Дмитре Прокоповичу.
— Це ж цілком звичайна річ,— сказав Дмитро Прокопович.— Матері у мене немає, ну, а дядько щороку сюди приїздить і майже щороку мене не пізнає, навіть зовні, а людина розумна; ну, а за три роки вашої розлуки багато води збігло. Та й що вам сказати? Півтора року я Родіона знаю: похмурий, смутний, відлюдний і гордовитий; останнім часом (а може, й багато раніше) став недовірливим, ще й іпохондриком. Великодушний і дуже добрий. Почуттів своїх не любить виявляти і радніше зневажить людину, ніж словами розкриє своє серце. Часом, проте, зовсім не іпохондрик, а просто холодний і нечулий аж до жорстокості, далебі, наче в ньому два протилежні характери по черзі міняються. Страшенно іноді неговіркий! Все йому ніколи, все йому заважають, а сам лежить, нічогісінько не робить. Не насмішкуватий, і не тому, що дотепності бракує, а мовби часу в нього на такі дурниці не вистачає. Не дослухує, що йому кажуть. Ніколи не цікавиться тим, чим усі в цей час цікавляться. Дуже високо себе цінує і, здається, не без деякого права на те. Ну, що ж далі?.. Мені здається, ваш приїзд подіє на нього рятівно.
— Ох, дай-то Господи! — скрикнула/Пульхерія Олександрівна, яка болісно сприймала відзив Разуміхіна про її Родю.
А Разуміхін глянув, нарешті, на Євдокію Романівну сміливіше. Він раз у раз позирав на неї під час розмови, але побіжно, на якусь там мить, і одразу ж відводив очі. Євдокія Романівна то сідала до стола й уважно вслухалася, то підводилась знову і починала, за своєю звичкою, ходити з кутка в куток, схрестивши руки, стуливши губи, часом на ходу ставлячи запитання і замислюючись. Вона теж мала звичку не дослухувати, щ0 кажуть. Убрана вона була в якесь темненьке з легкої матерії плаття, а на шиї був пов´язаний білий прозорий шарфик. За багатьма ознаками Разуміхін одразу ж помітив, що їх обсіли страшні злидні. Коли б Євдокія Романівна була одягнена, як королева, то, здається, він би її зовсім не боявся; а тепер, може саме тому, що вона так бідно убрйна і що він помітив скрутність їх становища, в серце його увійшов страх, і він почав боятись за кожне своє слово, за кожний жест, а це, звичайно, гнітить людину, яка і без того собі не довіряє.
— Ви багато сказали цікавого про характер брата і... сказали безсто— ронньо. Це добре; я думала, ви перед ним благоговієте,— зауважила Євдокія Романівна з усмішкою.— Здається, і те вірно, що коло нього повинна бути жінка,— додала вона в роздумі.
— Я цього не казав, а втім, можливо, ви і в цьому маєте рацію, тільки...
— Що?
— Він же нікого не любить; може, і ніколи не полюбить,— відрізав Разуміхін.
— Тобто неспроможний полюбити?
— А знаєте, Євдокіє Романівно, ви самі дуже схожі на вашого брата, навіть в усьому! — брякнув він зненацька, несподівано для самого себе, але зараз же, згадавши про те, що оце тільки говорив їй про брата, почервонів, мов рак, і страшенно зніяковів. Євдокія Романівна не могла не розсміятись, дивлячись на нього.
— Щодо Роді, ви обоє можете помилятись,— підхопила трохи вражена Пульхерія Олександрівна.— Я не про теперішнє кажу, Дунечко. Те, що пише Петро Петрович в цьому листі... і що ми припускали з тобою,— можливо, неправда, але ви уявити собі не можете, Дмитре Прокоповичу, який він фантастичний і, як би це сказати, капризний. Його характерові я ніколи не могла довіритись, навіть коли йому було тільки п´ятнадцять років. Я певна, що він і тепер може зненацька що-небудь зробити з собою таке, чого нікому в світі й на думку не спаде зробити... Та нащо далеко шукати: чи відомо вам, як він, півтора року тому, мене здивував, приголомшив і мало зовсім із світу не звів, коли надумав був одружитися з цією, як її — дочкою цієї Зарніциної, хазяйки його?
— Знаєте ви що-небудь докладніше про цю історію? — спитала Євдокія Романівна.
— Ви думаєте,— палко говорила далі Пульхерія Олександрівна,— його б спинили тоді мої сльози, мої благання, моя хвороба, можливо моя смерть від туги або наші злидні? Спокійнісінько б переступив через усі перешкоди. А невже він, невже ж він нас не любить?
— Він ніколи й нічого сам про цю історію мені не казав,— обережно відповів Разуміхін,— але я дещо чув від самої пані Зарніциної, яка теж не дуже говірка, і те, що чув, можливо, навіть трохи й дивне...