— Який меткий і... відданий юнак! — вигукнула надзвичайно зраділа Пульхерія Олександрівна.
— Здається, хороша людина,— навіть з деяким захопленням відповіла Євдокія Романівна, починаючи знову ходити туди й сюди по кімнаті.
Майже через годину почулася хода в коридорі і знову стукіт у двері. Обидві жінки чекали, цього разу цілком вірячи обіцянню Разуміхіна; і справді, він устиг притягти Зосимова. Зосимов одразу ж погодився залишити бенкет і йти подивитись на Раскольникова, але відвідати дам погодився неохоче, з великою недовірою слухаючи п´яного Разуміхіна. Та самолюбство його було одразу ж заспокоєне і навіть утішене: він побачив, що його справді чекали, як оракула. Він просидів не більш як десять хвилин, а встиг остаточно умовити й заспокоїти Пульхерію Олександрівну. Говорив він з величезним співчуттям, але стримано і якось підкреслено серйозно, зовсім як двадцятисемирічний лікар на важливій консультації, і жодним словом не ухилився від основної теми, не виявив і найменшого бажання завести розмову про щось таке, що б сприяло ближчому знайомству з обома дамами. Ще тільки заходячи, він помітив, яка напрочуд гарна з себе Євдокія Романівна, і одразу ж постарався зовсім навіть не помічати її і тримався так протягом усього візиту, звертаючись виключно до Пульхерії Олександрівни. Все це давало йому величезне внутрішнє задоволення. Щодо хворого, він заявив, що, як на його думку, той зараз у цілком задовільному стані. За спостереженнями ж його, хвороба пацієнта, крім поганих матеріальних обставин в останні місяці, має ще певні моральні причини, "є, так би мовити, продукт багатьох складних моральних і матеріальних впливів, тривог, побоювань, турбот, деяких ідей... та іншого". Помітивши побіжно, що Євдокія Романівна почала особливо уважно прислухатись, Зосимов заговорив на цю тему докладніше. А на тривожне і боязке запитання Пульхерії Олександрівни про "нібито деякі підозріння відносно божевілля" він відповів із спокійною і одвертою усмішкою, що слова його перебільшені; що, звичайно, у хворого помічається якась настійлива думка, щось, що виказує мономанію,— а він, Зосимов, особливо стежить тепер за цією надзвичайно цікавою галуззю медицини,— але ж треба пам´ятати, що майже до сьогоднішнього дня хворий був не при повній свідомості, і... і, звичайно, приїзд рідних його заспокоїть, розважить і вплине рятівно, "якщо тільки можна буде уникнути нових особливих зворушень", додав він значуще. Потім підвівся, солідно і привітно відкланявся, супроводжуваний благословеннями, палкою подякою, благаннями і навіть несподівано простягнутою йому для потиску ручкою Євдокії Романівни, і вийшов надзвичайно задоволений цими відвідинами і ще більше самим собою. [...]
II
Занепокоєний і серйозний прокинувся/Разуміхін другого дня о восьмій годині. Багато нових і непередбачених турбот з´явилося раптом у нього цього ранку. Він ніколи не думав, що коли-небудь отак прокинеться. Він пам´ятав до найменших дрібниць усе вчорашнє і розумів, що з ним сталося щось незвичайне, що він прийняв у душу якесь, досі зовсім не відоме йому і не схоже на всі інші враження. Водночас він ясно усвідомлював, що мрія, яка загорілася в його думках, зовсім не здійсненна,—така нездійсненна, що йому навіть соромно стало її, і він якнайшвидше перейшов до інших, більш насущних турбот і сумнівів, які залишилися йому в спадок після "триклятого вчорашнього дня".
Найжахливішим був спогад про те, яким учора "негідним і гидким" показав він себе, не тільки тому, що був п´яний," а тому, що лаяв перед дівчиною, скориставшись з її становища, через свої дурні песпішні ревнощі, її жениха, не знаючи не тільки їх взаємин і зобов´язань, але ж і самої людини не знаючи як слід. Та й яке право мав він судити про нього так поспішно й нерозважливо? І хто кликав його в судді! І хіба може така людина, як Євдокія Романівна, віддаватися за негідного чоловіка, маючи на меті його гроші? Отже, є і в ньому щось хороше. Номери? А й справді, звідки він міг знати, які то номери? Адже опоряджає він квартиру... ой, як усе це низько! І хіба це виправдання, що він, мовляв, був п´яний? Дурна відмовка, яка ще більш його принижує! У горілці — правда, і от вона, правда та, вся й виявилась, "тобто виявився увесь бруд його заздрісного, грубого серця!" І хіба хоч трохи дозволена така мрія для нього, Разуміхіна? Хто він в порівнянні з такою дівчиною,— він, п´яний буян і хвалько? "Хіба можливе таке цинічне і смішне порівняння?" Разуміхін страшенно почервонів від цієї думки, і раптом, мов навмисне, в ту ж саму мить, ясно пригадалося йому, як він говорив їм учора, стоячи на сходах, що хазяйка приревнує його до Євдокії Романівни... Це вже було нестерпно. Щосили вдарив він кулаком по кухонній печі, забив собі руку і вибив одну цеглину.
"Звичайно,— пробурмотів він сам собі за хвилину, з якимсь почуттям самоприниження,— звичайно, всієї цієї погані не закрасити і не загладити тепер ніколи... отже, і думати про це нічого, а тому прийти мовчки і... виконати свої обов´язки... Так само мовчки, і... і не просити вибачення, і нічого не говорити, і... і вже, звичайно, тепер усе загинуло!"
А проте, одягаючись, він оглянув свій костюм пильніше, ніж звичайно. Іншого одягу в нього не було, а коли б і був, він, мабуть, і не надів би його,— "отак, навмисне б не надів". Але в усякому разі циніком і брудним нечупарою не можна лишатись: він не має права ображати почуття інших, тим більше, що ті, інші, мають потребу в ньому і самі кличуть його до себе. Одяг свій він старанно почистив щіткою. Білизна ж була на ньому завжди чиста; щодо цього він був особливо охайний. [...]
Рівно о дев´ятій годині Разуміхін прийшов в номери Бакалєєва. Обидві дами вже давно чекали його з страшним нетерпінням.
Повставали вони годині о сьомій або навіть раніше. Він увійшов похмурий, мов та ніч, уклонився незграбно, за що, звичайно, одразу ж розсердився на себе. Але він помилився в своїх сподіваннях: Пульхерія Олександрівна так і кинулася до нього, схопила його за обидві руки і мало не поцілувала їх. Він боязко глянув на Євдокію Романівну; але і в цьому гордовитому обличчі було в ту мить стільки вдячності і приязні, така неприхована цілковита і несподівана для нього повага (замість гаданих глузливих поглядів і мимовільного, погано приховуваного презирства!), що йому вже, далебі, було б легше, коли б зустріли лайкою, а то вже надто ніяково зробилося. На щастя, була готова тема для розмови, і він якнайшвидше за неї ухопився.