— А про кохання наше може розповісти ліс? — запитала жартома.
— Послухаймо!
Зашуміли дерева, наче на замовлення, і почалася казка...
— Ти кохаєш мене? — поцікавилася дівчина, перериваючи лісову казку.
— Аж до болю кохаю.
— А я більше,— всміхнулася вона.
— Яке ж у тебе гарне ім'я! Зірка...
— Подобається тобі?
— Дуже. Хоч якби ти мала й інше ім'я, це не зменшило б мого кохання. А ім'я справді гарне. Хто тобі його дав?
— Тато. Він любив мене дуже. Такого імені нема в святих, тому батько й не хрестив мене. Піп уперся, ім'я, мовляв, поганське, але батько сказав, що без хрещення обійдеться.
— Хто ж ти така? Нехрещена?
— Я зірка з самого неба.
Відповідь розчулила. Він дивився на неї, як на чудо краси й досконалості.
— Ти моє ясне сонечко. Освітила ти мене і душу.
— Твоє ім'я також гарне,— сказала.
— Що в ньому гарного? Буденне.
— Для мене вона найкраще. Івасик Телесик. Хіба не гарно?
— Коли так хочеш — гарно,— промовив Іван Іванович.— Але ось що. Розкажи мені про себе. Хоч, власне, мені байдуже, хто б ти не була.
— Та, власне, що казати? Моя біографія проста. Дочка бідного селянина, поета в душі, хоч і не дуже письменного. Батька давно немає в живих. Мати виховала мене. А далі мою долю знаєш? Народилася при Радянській владі, вчуся в радянському університеті, у тому, що й ти...
— До мене нікого не любила? — задав ревниве питання. Йому дуже хотілося, щоб вона відповіла "ні!"
— Багато хлопців увивалося коло мене, але не любила я нікого,— сказала вона.— Мені було приємно і водночас смішно дивитися на їх закохані, ревниві погляди. Бувало, думаю: який би ти був? якби справді одружився? Може б, і знущався? Може б, пиячив? Хіба мало прикладів?
Вона раптом опустила голову, помітно посмутніла. Чи задумалася над тим, хто її партнер, який так гарно говорив про кохання, про ліс, про музику дерев.
Іван Іванович відгадав її тривогу.
— Про мене що ти думаєш? — спитав.
— Сам скажеш, який ти,— промовила стиха.
Іван Іванович погладив її руку, що нервово м'яла дубовий листочок.
— Що про себе сказати? — промовив стиха.— Поганих звичок не маю: не п'ю, не к^рю, ніколи нікого не скривдив, не заподіяв нечвснргр вчинку. А далі сама побачиш. Готовий вік тобі вхужкЬк.
Зірка всміхнулася.
— Слуги мені не треба, у сказала, чаруючи його своїм поглядом.— Людини треба.
— Думаю, що будеш її мати,— сказав упевнено.—І
Але придивляйся, поки не пізно. Мені здається, що я весь перед тобою. Нема в мене ні хитрощів, ні лукавства. Такою і ти мені здаєшся. Думаю, що це так? Але ми зайшли в такі філософські дебрі...
Вона пригорнулася до нього. її каштанове волосся, уста і.вся вона пахла медом, лісом, сонцем, чимсь неповторним, притаманним тільки їй одній, як запах фіалки притаманний ніжній синій квітці, запах троянди — колючій королеві квітів, як дух конвалії — білим травневим дзвіночкам.
— Скажи, чому це так? — почав захоплено.— Чому одну людину полюбиш і здається, що не існує для тебе нікого більше на світі? Хай мені стануть зараз до вибору всі красуні світу, і я не гляну на них. Ти заслонила їх собою. Ти моє щастя, моя мрія.
Вона затулила йому рота рукою.
— Тсс, не говори. Бачиш, дві пташки?
— Ні.
— Он там,— показала пальцем,— на гілочці, бачиш?
— Бачу,— всміхнувся Іван Іванович.— Зяблики збираються, видно, закласти нову родину вдруге в цьому році.
Зяблики полетіли. Зірка похнюпилася.
— Коли ми поженимося? — спитала докірливо.
— Скоро, моє сонечко, скоро,— почав заспокоювати її,— Днями одержу квартиру, будинок вже готовий...
Раптовий телефонний дзвінок перервав плин думок професора.
— Кому там чого треба? — промовив невдоволено сам до себе. Зняв трубку. Почулися гудки. Хтось помилився.
Професор склав пожовклі листочки щоденника в папку і поклав її у скриньку, де зберігалися його реліквії. Хотів уже не думати, але той день так ясно стояв перед очима, що не згадувати його було неможливо. Зрештою, згадувати було приємно.
— Як же я її любив!..— зітхнув.
У хаті не було нікого, заговорив сам із собою.
— Це було щастя, справжнє, найбільше в житті. Стільки ж то літ, а все, як учора.
Знов поринув у мрії.
Образи линули у нам'яті один за одним і створювали суцільну стрічку, мов кадри у фільмі про чисте кохання.
Пригадує: в озері сплеснулася рибка і наче нагадала про воду.
— Скупаємося? — спитала Зірка. Заперечень не було.
Вона швидко роздяглася і, поки він опам'ятався, була вже у воді.
— Ходи швидше., чого ти там так довго? — нетерпеливилася.
— Лови! — крикнула і попливла на середину озера.
— Вернися! — заволав, злякавшись.— Вернися! Зірка знала, що Іван не з важних плавців, тому повернулася.
— Ти бачив рибалку? — спитала, показуючи очима в бік лозини з правого боку від них.
г Сказав, що не бачив.
— Он там, у кущах. З середини озера його видно, А ось він виплив зі свого сховку.
Неначе за командою дівчини рибалка покинув своє місце, сховане в прибережних кущах, і попрямував на середину озера, де недавно плавала Зірка.
З кожним порухом весел до берега бігли жмури, відливаючи золотом. На середині озера рибалка зупинив човен, вийняв з води весла, обережно поклав їх на борти, закинув свою вудку і терпеливо почав чекати клювання.' Раптом над його головою, мов вогняна кулька, пролетів пернатий рибалка — зимородок. Він кинувся у воду, розбив своїм зелеио-золотистим тільцем водяну шибу і виніс з неї рибку.
— Оце рибалка! — майже в один голос промовили молоді на березі, а рибалка на воді аж бриля скинув.
— Він тобі кланяється,— пожартував Іван Іванович.— Бриля скинув.
— А може, це тобі кланяється? — не погодилася дівчина.
— Він кланяється красі.
— Думаєш, що всі, як ти, закохані?
— Не думаю.
— Рибалка старий, йому не до краси, — сказала Зірка, все ще стоячи по коліна у воді.
Іван Іванович задумався над її словами. —. Чому ти так сказала? — спитав.
— Бо й ми будемо колись старі і чи будемо тоді захоплюватися красою так, як зараз.
— Красивим будемо захоплюватися до смерті — така моя думка.
— Цікаво, які бажання у цього старого? — задумалася Зірка.
— Мабуть, щоб рибка ловилася.
— Може, золота рибка.
— Йому не зловити, бо я вже зловив золоту рибку — мою чудову Зірку.