Постояв на місці колишньої станції, як на могилі, і подався до села, де його приймала добра матуся Зірки.
Села не було. Там, де біліли хати серед зелених садочків, стирчали, мов руки розпачу, що волають до неба про помсту, одинокі димарі й обгорілі стовбури дерев. Пустка. Горобця ніде не видно, ніде собака не гавкне. Розпач. Коли ж це із землянки, де колись була, певне, хата, виповз дід у лахмітті.
Іван Іванович кинувся до діда, наче від нього залежало життя любимої дівчини.
— Скажіть, будь ласка, що з жінками, які мешкали...— хотів сказати: "Он у тій хаті" — але на її місці лежала купа руїн.
Дід довго дивився на офіцера, намагався пізнати, хто це, але постать була йому незнайома.
— Ви, може, родич будете? — спитав по хвилині дід, оговтавшись від першого враження. За час війни перевидав стільки військових своїх і ворожих, що в першій, хвилині не знав, як відповісти, тому й відповів питанням.
Офіцер сказав, що близький родич.
— Я вас ніколи не бачив, а їхніх родичів знаю,— не довіряв дід.
— Не жив я тут, дідуню, тому й не бачили.
— Так-так, не жили тут,— уточнив старий.—Жінку фашисти замучили за дочку,— промовив.
— За дочку? — крикнув Іван Іванович.— Що ж дочка? Що з нею?
Дід ще раз уважно зміряв офіцера з голови до ніг і, внутрішньо відчувши, що з ним можна говорити, почаЙ сміливіше і багатослівніше розповідати про партизанку Зірку, що багато шкоди завдала фашистам.
Не було сумніву, що дід розповідає про його любиму дівчину-мрію — про Зірку.
— Що ж далі? — квапив офіцер.
— Загинула,— не дивлячись у вічі, промовив старий. Цього слова боявся Іван Іванович, але воно злетілб
з уст старого страшне, як сама смерть.
— Правда, діду? — не хотів вірити, не міг допустити, що більше Зірки не побачить.
Дід образився.
— Старий я, щоб брехати,— промовив сумно.
Аби про щось більше довідатися, треба було задобрити діда, принаймні перепросити його за необдумані слова. У планшеті мав пачку трофейних цигарок. Сам не курив, але на всяк випадок носив із собою.
— Вгощайтеся, дідуню, — почав, простягаючи старому цигарки.
Очі діда засвітилися.
— Давно не курив,— сказав він.
— Беріть цілу пачку, я не курю. А ви не ображайтеся, я не те що не повірив вашим словам, але ця звістка страшна для мене.
-* Певне, наречена? — спитав уже іншим тоном.
— Так, дідуню. Я говорив, що родичка вона мені, але ні, не родичка, наречена. Уже мали побратися, і війна забрала мені її навіки. — Іван Іванович закрив обличчя руками, щоб дід не бачив його сліз.
Дід відвернувся, щоб дати волю людині виплакатися, а потім сказав:
— Плачем, юначе, не поможете. Я думаю, що ще знайдете собі подругу...
Дід обірвав на півслові, бачачи, що офіцер не слухає його порад. Саму думку про іншу жінку він вважав блюзнірством. Проте не заперечував, певний, що старий його не зрозумів би. Зрештою, не міг і не хотів повіри* ти, що Зірка вже не живе. Чому ж ніхто, за словами
діда, не знає, де її могила? Цього не може бути. Хтось мусить знати. Але хто?
— За Шацьком,— почав дід,— є братська могила партизан. її люди насипали, як тільки відігнали ворога. Може, в тій могилі і вона спочиває? Які то були часи, вам не сказати. Сорок другий рік. Партизани в тилу завдавали фашистам втрат не менших, мабуть, як на передовому фронті. Одного разу пустили під укіс поїзд з військом, серед якого був важний генерал. Ніхто живим не вийшов. Показилися тоді фашисти! — продовжував дід.— Того пам'ятного дня вони дощенту спалили село і мало не половину лісу вирубали. За Зірку визначили грошову нагороду за живу чи мертву. її вважали головною.
— Що ж, знайшовся хто?
— Не знайшлося зрадника.
— То, може, ще жива? — уже про себе сказав офіцер, але дід почув.
— Не знаю,— буркнув і, мабуть, ображений, пішов у свою землянку.
Довго ще потім шукав Зірку Іван Іванович. Виїжджав у ліси Волині, бродив...
Минали роки. Іван Іванович живе самотньо, віддався науці. Не женився і сім'ї не заводив. На питання друзів, чому не женився, не відповідав. А раз, притиснутий, як кажуть, до муру, сказав:
— Є люди, як і твори мистецтва, унікальні, неповторні, єдині в своєму роді. Такою неповторною, чарівною залишилася назавжди в душі моїй Зірка.
Сьогодні, наткнувшись на слово "Шацьк", записане в блокноті, спохватився, що, власне, ніколи й не був у Шацьку. Захотів ось хоч віддалено познайомитися з цією місцевістю. Єдиним джерелом була енциклопедія. Вийняв з шафи потрібний том і прочитав, що Шацьк — селище міського типу, розташоване на автошляху Лю-бомль — Піща, у Мальовничому оточенні озер і лісів.
— І все,— промовив сам до себе професор.— А про партизан ні слова. А хіба їх мало загинуло там смертю Хоробрих? У другому виданні енциклопедії треба б доконче доповнити її відомостями про партизан, хоч би про таких, як керівник Степан Шковорода, Зірка, про озера, що не раз червоніли від ворожої кропі.
Професор поклав у шафу том енциклопедії, сів за стіл і поринув у свої думи.