— Невже мені доведеться цілих двадцять три дні терпіти балаканину цієї докучливої жінки? Невже цілих двадцять три дні я змушений буду відповідати на її дурні запитання і вислуховувати її безглузді зауваження? Невже я, літня вже людина, мушу провести своє найулюбленіше свято у товаристві цієї нестерпної старої діви? І все тільки тому, що не можна знайти людину, яка виявила би принаймні мінімальну люб'язність, хоч трохи звичайної людської доброти і співчуття до самотньої жінки. Я потоплю корабель.
— На судні завжди чергує радист,— сказав Ганс.
Капітан гучно скрикнув:
— Хай воскреснуть усі десять тисяч кельнських незайманих дів-мучениць і віддадуть тобі хвалу. Стюарде! — гукнув він. — Покличте сюди радиста.
Радист зайшов у салон і хвацько цокнув каблуками. Трійко чоловіків мовчки розглядали його. А він тим часом перелякано згадував, чи не проштрафився чимось, за що його можуть висварити. Він був вище середнього зросту, плечистий, з вузькими стегнами, стрункий, статурний, до його гладенького засмаглого обличчя, мабуть, ще не торкалося лезо бритви. У нього були дивовижно блакитні, великі очі і копиця золотавого кучерявого волосся. Це був чудовий зразок молодого тевтонця — такий енергійний, повний сил і здоров'я, що аж пашів життєвою силою.
— Справжній арієць,— сказав капітан. — У цьому немає ніякого сумніву. Скільки тобі років, парубче?
— Двадцять один, сер.
— Одружений?
— Ні, сер.
— Наречена є?
Радист усміхнувся. Його усмішка зворушувала своєю хлопчачою веселістю.
— Ні, сер.
— Тобі відомо, що у нас на судні є жінка?
— Так, сер.
— Ти знайомий з нею?
— Я привітався з нею вранці, коли побачив її на палубі.
Капітан прибрав строгого офіційного вигляду. Його очі, які звичайно іскрилися гумором, стали суворими, а соковитий оксамитовий голос зазвучав різко.
— Це вантажне судно, ми везем цінний вантаж, але ми берем на борт і пасажирів. Певна річ, в міру можливості наша компанія намагається заохочувати цю сферу нашої діяльності. Мені наказано зробити все можливе, щоб наші пасажири були вдоволені і почувалися комфортно. Міс Рейд потрібен коханець. Ми з доктором дійшли висновку, що ти краще за всіх зможеш задовольнити потреби міс Рейд.
— Я, сер?
Радист густо почервонів, потім почав хихотіти, але швидко присмирнішав, побачивши суворий, непроникливий вираз облич трійки чоловіків, які дивилися на нього.
— Але вона за віком може бути мені матір'ю.
— У твоєму віці це не має значення. Це вельми достойна жінка. Вона має тісні зв'язки з вищими колами Англії. В Німеччині вона щонайменше була би графинею. Ти повинен пишатися тим, що тобі доручено таке відповідальне завдання. Крім того, твоя англійська мова недосконала і ти маєш чудову нагоду удосконалити її.
— Певна річ, це варто обміркувати,— сказав радист. — Звісно, практика не завадить.
— У житті не завжди є можливість поєднати приємне з корисним, тобто підвищити свій інтелектуальний рівень, і ти повинен бути вдячний фортуні за те, що тобі пощастило це зробити.
— Дозвольте мені спитати, сер? Навіщо міс Рейд потрібен коханець?
— Згідно з давньою англійською традицією незаміжня жінка високого рангу повинна побувати у цю пору в обіймах коханого. Компанія прагне того, щоб міс Рейд поводилася так само, як на англійському кораблі, і ми впевнені — якщо юна буде задоволена, то, беручи до уваги її аристократичні зв'язки, юна зможе переконати багатьох своїх друзів робити круїзи на суднах нашої компанії.
— Сер, я прошу увільнити мене від цього обов'язку.
— Це не прохання, а наказ. Ти повинен прийти до міс Рейд у її каюту об одинадцятій вечора.
— Що я повинен робити, коли прийду туди?
— Робити? — гаркнув капітан. — Що робити? Діяти, певна річ. — Махнувши рукою, він відпустив радиста. Той цокнув каблуками, віддав честь і вийшов.
— А тепер вип'ємо ще по кухлю пива,— сказав капітан.
За вечерею міс Рейд була в ударі. Вона теревенила безупинно. Вона була пустотлива. Вона була витончена. Не було жодної банальної думки, якої б не висловила. Не було жодної заяложеної фрази, якої вона б не повторила, капітан насилу стримував гнів. Він відчував, що більше не зможе поводитися з нею чемно і якщо не допоможе засіб, рекомендований лікарем, то одного чудового дня він не витримає і скаже все, що думає про неї.
"Я утрачу роботу,— думав він,— але, здається, це варто зробити".
Наступного дня, коли міс Рейд прийшла обідати, чоловіки вже сиділи за столом.
— Завтра Сильвестр,— весело сказала вона.
Це було в її стилі — повідомляти загальновідомі істини. Потім запитала: — Ну, що ви збираєтесь сьогодні зранку робити?
Кожний день вони робили одне й теж, і вона чудово знала розпорядок денний. Тому її запитання викликало у всіх лють. Капітанові стало млосно. Він коротко сказав лікарю, що про нього думає.
— Ні-ні, жодного слова по-німецьки,— грайливо сказала міс Рейд. — Ви ж знаєте, я це забороняю. А чому, капітане, ви так сердито глянули на бідолашного доктора? Ви ж знаєте, зараз Різдво — між людьми має панувати мир і благовоління. Я так нетерпляче чекаю завтрашнього вечора. Цікаво, чи будуть на різдвяній ялинці свічки?
— Певна річ.
— Ах, яке хвилююче видовище! Я завжди вважала, що різдвяна ялинка без свічок — то не ялинка. Ах, мало не забула розповісти: учора увечері зі мною стався смішний випадок. Досі не можу зрозуміти.
Настала гнітюча тиша. Усі мовчки уп'ялися очима в міс Рейд. Уперше за весь час вони ладні були вислухати її дуже уважно.
— Так ось,— продовжувала вона як завжди монотонно і злегка кокетливо,— тільки-но я ввечері лягла у ліжко, як раптом почувся стукіт у двері: "Хто там?" — спитала я. "Це я — радист",— була відповідь. "У чім справа?" — "Я хотів би поговорити з вами",— сказав він.
Вони слухали, затамувавши подих.
"Добре, я тільки напну халат,— сказала я,— і відчиню двері". Отже я напнула халат і відчинила двері. Радист каже: "Пробачте, міс, чи не бажаєте відправити радіограму?" Ну, розумієте, мені здалося дивним, що він прийшов у такий пізній час, щоб спитати, чи не хочу я надіслати радіограму. Я засміялася йому в обличчя. Мені справді було смішно, і ви розумієте, що я маю на увазі. Та я не хотіла його образити, тому я сказала: "Вельми вам удячна, але надсилати радіограму я не збираюся". Він стояв, дивлячись на мене якось дивно, наче дуже зніяковілий. Тоді я сказала: "І все ж, дякую вам за те, що спитали,— і додала: — На добраніч і приємного сну",— і зачинила двері.