…Там Дунай, добігаючи до моря, одігнав від себе на причорноморське болотисте пониззя три рукави — три тихі лимани, а між Сулинським і Святосергіївським, недалеко від Картилеза, знайшли собі пристанівок очеретяні курені та бурдеї запорізьких ізгоїв.
Дев’ять тисяч козаків привів отаман Семен Бехмет спершу до Ак–Кермена, звідси вислав до султана депутацію зі сорока чоловік і сам поїхав бити чолом новому господареві. Лютував падишах, погрожував стяти всім голови за те, що колись їхні батьки, повіривши всує облудним московським царям, утекли до України з–над Кардашинського лиману, накликав гнів Аллаха на козацькі голови, проте дев’ятитисячне військо запорізьких лицарів було шматком надто ласим; спитав султан про січові скарби — де вони? — і довго не міг заспокоїти свого гніву, бо прийшли козаки, мов останні берладники — без коштовних приносів.
Не перевезли через Дунай золота, хоч і взяли його зі собою: Україні, до якої ще повернуться колись, належить воно; закопали скарб у скіфській могилі над Бугом, прихопили зі собою лише клейноди, зброю та ікону святої Покрови — молоду красуню з малям на руках, вималювану чародійним пензлем тверського майстра.
Лютував падишах, щоб на те вільне плем’я нагнати покору, потім наказав присягу вірності Високому Порогові скласти і дозволив рибалити на Чорному морі, зброї ж без його відома велів не підіймати.
— А тут після вас… — Тарловський неблимно вдивлявся у миготливе полум’я свічки, щоб не бачити Панасового обличчя, порубцьованого катами Румянцева, бо надто важко було дивитися на нього. — А тут… Всесильний сіромаха з Кущівського куреня Грицько Нечоса теліпав за оборки генерала Текелія, що той недогледів і випустив вас. Але що вже міг заподіяти? То пішов на хитрощі: почав заманювати старшин, що залишилися, титулами і грішми. Опанас Колпак тепер — державець кількох сіл панщизняних і полковник Полтавського пікінерного полку; з поміщиком Болюбашем, що кобеляцькими землями володіє, породичався, небогу видав за нього…
— Надійку? — здригнувся Тринитка, а Тарловський, певно, й не почув, бо провадив далі:
— Викликав Потьомкін зі Самарської слободи Антона Головатого: збирай, мовляв, козацьких недобитків, запишемо їх до дворянських книг…
— І повірили! — ударив кулаком по столу Панас. — Ніщо їх не навчить.
— А що робити, Панасе? — Тарловський відвів очі від свічки і знітився перед ярим поглядом Тринитки. — Все ж ліпше…
— І ви, отче… Куди ж подівся наш волелюбний дух, куди він ураз щез? Калниш віддав Січ без бою, ці знову йдуть за цяцьками до повелителів. А ті, за Дунаєм, дурять себе свободою…
З роками над Сулинським гирлом насіялося козацьких слобід: за Дунай втікали з України чоловіки, жінки, і діти народжувалися на чужині. Україна для них була вже легендою, далеким краєм, про який знали тільки з розповідей батьків, і тужили за тією обітованою землею, на яку колись повинні повернутися, а старий козак Панько Магомет вечорами розповідав їм про козацькі звитяги, а найбільше — про здольного лицаря Калнишевського й зрадливого Нечосу. Видумував щоразу для дітей нову казку, бо правди казати не хотів, щоб не осудили вони безславних своїх батьків та не відцуралися од них.
— …То запитав Грицько Нечоса у кошового Калнишевського, скільки в нього війська, — розповідав Магомет так, ніби те діялося сто років тому, плів дітям добру небилицю, щоб хоч у ній вони знайшли свою отчизну. — Послав кошовий свого гінця до Петербурга, та такого нечупарного, і той каже: "Оце тобі цидулка від Калниша". — "А до кого ти прийшов?" — крикнув Потьомка на непоказного козака. "Таж до тебе, до Грицька Нечоси". — "Хіба там, на Січі, мудрішого не було, що мені дурня одрядили?" — "Та були, так розумних відіслали до розумних, а мене до тебе". Так і сказав, присяй–бо. Ото розсердився Потьомка і прийшов з військом — видимо–невидимо — до Січі. Став табором та й періщить з гармат, а козаки ловлять ядра й кидають ними в гусарів. А потім знемоглися й подалися сюди, за Дунай. Зостався на Січі лише сам Калниш. Не міг його взяти Потьомка–Нечоса, то став благати, щоб завернув запоріжців назад: мовляв, дасть їм луги, степи та чотири лимани, аби вони ловили собі рибу та справляли жупани; але кошовий такий дав одвіт: "Ой, спасибі тобі, Грицьку, за велику ласку, що ми їли на Великдень та гречану паску".
— А куди подівся Калниш, діду? — питали хлопчаки, і тоді Магомет співав їм пісню про чорну галку, що полетить на Дон рибу їсти і принесе звідти козакам од Калниша вісті.
— На Дону він… Там, серед донців, Залізняк ховається, ото вони разом зберуться і підуть за волю воювати, — розпочинав старий нову казку, щоб не знали отроки прикрої правди про Калнишевського.
— А далі що?
— Що далі? — питав у товариства Тринитка. — Отак і проживемо на чужій землі зі своїми отаманами, виборами, козацькими порядками, зі своєю сміховинною державою під порогом падишаха і — повмираємо. А діти виростуть і яничарами стануть, бо не завше віритимуть у казки Панька Магомета — без батьківщини виродяться. Яка Україні користь з того, що ми тут?
— А яка буде, Тринитко, користь з того, — сперечався Семен Бехмет, — коли ми повіримо потьомкінським емісарам і вернемося під його "гетьманство"? Виманить нас, побавиться трішки і таке нам багатство дасть, що кози наші ходитимуть зі золотими рогами, а свині в панчохах… Воно–то, Панасе, дуже добре було б повернутися, тільки нині нікуди не годиться.
— Не про багатство веду я річ і не про ласку Потьомкіна, Семене. Є ж у нас руки, що можуть тримати зброю. Ми мусимо хоча б перед козацькими дітьми свою ганьбу кров’ю змити. Наші сестри стали рабинями, а ми співаємо тут пісень про волю, й плачемо співаючи. А діти, яких ми присипляємо казками, спитають колись нас, чому ми, такі гарячі волелюбці, живемо на чужині й горлаємо про давешню хоробрість, самі ж боягузами стали — боїмося поділити долю братів наших на рідній землі.
— Почекай, Панасе, почне ось турок війну… — Семен Бехмет понурював голову, бо самому важко було про це говорити.
— І ми підемо проти своїх. Саме на козаків кине нас султан, щоб ми на радість ворогам нашим потрошили одні одних без жалю. Сказано: бий свою маму, щоб тебе жінка боялася!