— Григорію Олександровичу, пришліть секретаря, я продиктую йому заповіт, — простогнав Синельников.
— Отямся, Іване Максимовичу, — схилився над ним Потьомкін. — Лікар сказав…
— Не треба, я знаю… Пишіть. Весь маєток Авдотьї Василівні. Половину хай закладе в банку, щоб потім за ті гроші послала Васю до академії. Хай він буде першим із дворян… І все. — Синельников підвів голову. — Ага… Добре, що ви тут, Петре Івановичу. Я досі не виконав останньої просьби однієї людини, усе боявся. Ми всі чогось боїмося, а смерть додає нам відваги… Ви пам’ятаєте, хто вам життя врятував під Єгерсдорфом у Прусській війні… колись? Не пам’ятаєте? А я знаю. Пугачов, ваше сіятельство, Омелько Пугачов. Так… Я з ним розмовляв перед стратою. Він просив переказати вам його спасибі за той плювок в обличчя, яким ви віддячили йому, коли він був зв’язаний. Ви хоробрий воїн, ваше сіятельство… Чому так червонієте, невже вам соромно?.. Ідіть від мене всі, я хочу бути сам…
У середу після Великодня на польовій дорозі за Самарою, біля підніжжя Лисої гори, зупинилася бричка. З неї викотився червонопикий товстун, оглянувся довкола, потім задер угору голову, міряючи поглядом крутизну гори, і штовхнув у бік прикажчика, що стояв поруч з нагайкою в руці.
— А туди, нагору, коні не вийдуть? — запитав, показуючи на осокори, що стулилися верхів’ями докупи під самим небом.
— Не потягнуть, ваша милість, — розвів руками прикажчик.
— А в тій криниці справді вода цілюща?
— Усі про це знають. З неї пив колись воду Андрій Первозванний.
— Хіба йому належали ці землі?
— Ну ні… То був апостол. Святий, так би мовити.
— А–а, святий! Тоді веди, веди.
Завмерла внизу Чаплинка, а до Андріївської криниці повзли тварюки, щоб пити з неї цілющу воду, яку досі пили орли.
Розділ шостий
У монастирській ризниці пахне ладаном, воском, горять свічки, і в їхньому світлі чудно мерехтять, переливаючись золотом, парчеві ризи, плащаниці, єпітрахилі; перли на митрах горять, немов зірниці у святоіванську ніч.
Любо дивитися на них архімандритові Ієроніму, а тому він щодня виймає їх з кутих скринь, засвічує канделябри і споглядає, відчуваючи блаженство і близькість Бога.
Нині його втіху потьмарили сумніви: він удесяте перечитує рескрипт губернатора Тутомліна, в якому роз’яснюється, як має бути застосований царицин маніфест до соловецьких в’язнів, і мовчки не погоджується з неправим судом.
І ще перед ним лежить цидула, яку передав Ієронімові звільнений з–під караулу колишній архімандрит Миропольського монастиря покутник Трифонов, і глуха злість добирається до незлобливого серця преосвященного.
"Тоді, коли буря і всі морські хвилі впали на мою голову, замість непоштивої зухвалості проросла в душі моїй ревна лють до маловірів і хулителів…"
"Надто голосно кається облудник, — смикає бороду Ієронім. — Чолом поклони б’є, зубами за ногу хапає… Ні, ні, підеш ти геть звідси, щоб не зазіхав на рипіду, яка в моїх руках".
Отже, Трифонова відправити назад до Миропольського монастиря. Федосєєвця Ратищева, прочанина Федотова і морильника Іванова — на куховарню. Теплицького, хвалити Господа, наказує Тутомлін прислати на карбасі до Архангельська, як тільки скресне крига. В поміщика Жукова, що убив матір і зґвалтував сестру, відібрати кріпаків, заплативши оному по десять карбованців за душу, самого ж відпустити з богомольцями на велику землю… Великих же грішників, що сидять за особистим повелінням її величності в мовчазних келіях, тримати без змін.
Архімандрит гортає пергаментну Євангелію, якою користувався ще святий Зосим, і думає, як винагородити смиренного старця Калнишевського, що відписав половину свого тюремного жолду на виготовлення зі золота й срібла жертовної Євангелії.
Сумнів щодо справедливості царського маніфесту затьмарює блаженний спокій архімандрита, він гасить свічки й виходить з ризниці.
Зм’якло холодне небо над островом, лунко тріскають крижані бугаї на березі Студеного моря, з тихим рипом подається сніг під ногами, і верещить на деревах гайвороння, чуючи наближення весни.
Городничий, поважний старець Іларіон, зустрів архімандрита, як завжди, біля входу до ризниці. Ієронім наказав провести його по казематах.
…А час не ворушився. Час стояв, як чорна вода в порослому мохом озері, в якій щось там живе і плодиться, тільки не додається її й не меншає; у цьому ставу часу можна було себе переносити в будь–яке місце прийдешнього чи минулого дня: всюди однаково тихо й беззмінно, тож цієї миті Калнишевський жив ще різдвяною молитвою і стояв навколішки у Преображенському соборі на великій відправі, й стеріг його покійний нині добрий Соханов.
Молитва та, спочатку слізно вдячна, щораз набрякала кривдним болем, бубнявіла злобою; не знайомий досі гнів на Бога спочатку лякливо, а дедалі ядучіше всякав у слова, і вони ставали важкими, мов град, темними, немов сама покута в’язня, слова ті падали на кам’яну долівку й тяжко билися об неї, немов чавунні ядра. Кривився Ісус над царськими вратами, бо не чекав від отамана, упокореного довгими роками темниці, такого непогамованого блюзнірства, а Калнишевський, забувши про Боже злопам’ятство, вивергав зі себе нарости болю злорадною втіхою.
"Він утік, утік, ти чуєш? Що, не вдалося тобі, великий самолюбче, убити мене в темряві й невідомості, мов крота? А ти хотів цього. Озлоблений за свої муки на хресті, воздаєш нам. Ти воскрес для того, аби мстити людям, бо чому прирік рід людський на жах вічних мук і на вічні кари? Пройнятий гординею за своє безсмертя, не можеш насититися помстою над смертними — з радістю милуєшся, як конають інші на хрестах. А він на волі, чуєш, половина мене на волі, і я не умру. Любомудр, що вирвався на свободу, посіє поміж людьми свою думку, а в ній — зернину пам’яті про мене… О, ти вподобав собі вмирати на хресті, знаючи, що встанеш з гробу, нас же хочеш віддати вічному забуттю, аби довести, що ми черви. А ми супроти твоєї волі вмиратимемо й воскресатимемо, так, як і ти. Ти впиваєшся солодом своїх мук, бо за це тобі співають хвалу, ми ж не насолоджуємося нашими муками, зате утверджуємо себе ними не на небі, а на землі!"
Караульний Соханов поклав руку на рамено Калнишевському, отаман підвівся, вдячно глянув на солдата: мертвотний колір вижовтив його обличчя, і у важкій скрусі подумав в’язень, що скоро прийде час, коли не буде поруч цієї людини, і ця скруха повергла його знову в темінь безвиході, вбивши зловтіху в серці.