— Дім для консистентів, старого в диби! — хрипить той самий голос. — Обшукати хату і знайти дочку! Що, не дихає вже? До хліва собаку…
Здерев’янілі ноги зрушуються з місця, Уляна навпомацки ступає у глибину темного льоху, намацує руками затулу, відкриває: в саду тихо й сутінно — чи то вже звечоріло, чи похмарилося, — прислухалася до дитини: дихає, але мовчить і блудить престрашеними очицями. Виповзла з льоху, перебіг–ла до саду, сховалася у кропиві на чужих межах, потім щодуху помчала повз руїни замку й зникла в луках над Сулою.
Йшла навмання безлюддям униз по Пслу до Дніпра. Дитина заніміла, а чи й з розуму схибнулася: очі в неї були великі й сповнені каламуттю страху; на ніч просилася до хат, мов жебрачка, — люди не випитували молодицю, бо знали, яке горе ходить краєм, і самі жили в тому лихолітті, — аж за Оріллю призналася господарям, бо вже не відала, куди йти далі.
— Багато втікачів переходить Оріль, — мовив господар, — там, на вашій Гетьманщині, донині думають, що тут давні вольності, а то вже всюди світ клином сходиться, ніде нема притулку… Та ти ще спробуй, молодице, до Самарського монастиря постукати. Там недавно архімандритом став колишній "дикий піп" Тарловський, він, кажуть, переховує утікачів. Не чула про такого?
— Чула… Чула! Мій чоловік знав його, — зраділа Уляна і таки того ж дня подалася за Самару.
"Дикий піп" після пугачовщини причаївся у своїй Воскресенівці, уже не частував на свята жебраків та все чекав, що прийдуть і по нього, та лихо якось обминуло його парафію. До плебанії вряди–годи заходили втікачі–запоріжці, що пробиралися на землі Війська Донського, бували й кобзарі, які наспівували пісень про Калниша, що десь знайшов собі притулок на Дону й не подає про себе вістей, а нарешті ці ж кобзарі принесли чутку, що Грицько Нечоса розкаявся у заподіяній козакам кривді й знову скликає низових лицарів під свою булаву.
То була чутка малоймовірна, але пришельці почали називати вже таки справжні імена козацьких полковників, а тепер капітанів — Антона Головатого й Сидора Білого, яких Потьомкін викликав до Петербурга й вручив їм клейноди; потім довідався Тарловський, і вже в це повірив, що охочекомонним козакам велено з’являтися до катеринославського намісника генерала Івана Максимовича Синельникова.
Що за птиця той Синельников, не міг знати Тарловський, але осідлав коня і — пан чи пропав — виїхав зі своєї Воскресенівки до Кременчука, де була канцелярія намісника, просити в нього благословення на посаду архімандрита Самарського Пустинно–Миколаївського монастиря, бо місце спорожніло і братія без пастиря пиячить, а київський митрополит його, Тарловського, знає і не буде противитися.
Іван Максимович наслухався чимало про "дикого попа" ще тоді, коли командував у Новому Кодаку пікінерським полком, сформованим з колишніх запоріжців, то й здивувався дуже, побачивши перед собою вутлого сивобородого дідка з хитринками в розумних очах.
— А чи зумієш ти, — засумнівався генерал, — у свої роки дати раду занедбаному монастиреві, старче?
— Краса молодих — у їхній силі, ваша світлосте, — мовив Тарловський, заспокоєний добродушним виразом обличчя намісника, — краса старих — у їхньому розумі. Я тільки трьох речей не розумію: дороги орла під небесами, гадини — на скелі й корабля — на морі, людські же стезі уму моєму постижимі.
— То добре, отче Кириле, — засміявся Синельников: йому сподобався старий химородник, — тільки ж пустельний він, той монастир, так і називається. З чого житиме твоя братія, коли немає вже Січі, спорожніли старшинські хутори й зимівники в колишніх паланках і земля там лежить облогом?
— А ми її заселимо, ваша світлосте, — прошепотів Тарловський, по–змовницьки нахилившись до генерала. — Румянцев так уже здушив у жменях Гетьманщину, що люд крізь його пальці вислизає і валом котиться сюди. А ми їх пригріємо, хутори віддамо, слободи заснуємо — хай орють поле. І церкви побудуємо, і школи, і шпиталі, ваша світлосте…
— А мене тоді її величність — за вушко і на сонечко, так, твоє преподобіє?
— З ласки вашої — преосвященство, — примружився Тарловський, уже зовсім покоривши Синельникова. — Хто знатиме, що то нові слободи? Запишете їх до свого реєстру: мовляв, такі вже тут застали — казенні, так би мовити.
— То їдь до митрополита, — махнув рукою Синельников.
І запрацював Тарловський. Мов гриби по дощі, виростали в спустошеній Орільській паланці нові слободи — з утікачів. А згорьовані малоросійські кріпаки збігалися сюди з усіх–усюдів…
— Встань, жінко, — ласкаво мовив сивий згорблений архімандрит до Уляни, що впала перед ним на коліна, виплакуючи своє горе. — Справді ти жона Любимського? Павла?
— Бог мені свідком, отче…
— О, заплач, Ієзекіїле, над синами своїми… — Старий схилив голову над німою дитиною, сказав: — Не дам я вам пропасти, сироти безталаннії.
За кілька днів Тарловський зайшов до Уляни до келії, сів біля неї.
— Б’ють нас, але й правда наша, — мовив. — Хвалити Бога, серед повелителів не всі звірі. Намісник наш, генерал Синельников, — святий чоловік. Як це сталося, що його посадили на таке високе крісло, і до голови не йде. Та, видно, є серед них і такі — ми не знаємо… То слухай: утікачів, тобі подібних, тут чимало, і життя ваше, як тій собаці в ярмарок… Завтра ви підете гуртом на Самару до Крутоярського острова. Там стоїть занедбаний зимівник колишнього полковника Самарської паланки Андрія Порохні, спаси Боже його стражденну душу — збантажили звитяжця батогами, бо скоритися не хотів. Зветься той хутір Чаплинкою… — Священик замовк, поглянув на дитину, взяв на руки, пошолопав пальцем у її ротику. — Заговорить… Обіч того хутора, Уляно, височить гора, а на ній криниця з живильною водою. Колись ту воду пив Андрій Первозванний і освячував нею скіфські землі. Напій дитину тою водою — мо’, поможе… Батька вона не бачила?
— Не бачила.
— Сотвори вітця для неї у словесах своїх.
Купала дівчинку в остуд–траві, у чистяку, зірваному на Купайла, поїла водою з Андріївської криниці, про батька розповідала вечорами. Малювала їй своїм коханням образ мужа, що заступився за них, знедолених, а тому — в кайданах. Про те, що втік з тюрми, не згадувала, щоб не чекала дитина на батька ночами; та й сама не вірила, що він і досі на волі. Спіймали, певне…