Безбородько, що опікується царицею в дорозі, і Румянцев, що чекає на неї в палаці на Подолі, здогадуються і радіють потайки, що Циклоп нарешті в серйозній опалі. Дружина польського коронного гетьмана Олександра Браницька в поганому гуморі: від долі Потьомкіна залежить — бути чи не бути Браницькому королем Польщі. Проте ніхто, крім імператриці й камер–юнгфери, не знає того, що царицин гнів до фаворита зм’як. Вона захоплена пишнотою, несподіванками й розкішшю потьомкінської дороги й роздратована солдафонством Румянцева. Надто підкреслено він демонструє їй свої військові здібності, забуваючи, що це не його, а царицин парад.
Катерина сьогодні думками знову біля Григорія Олександровича. Вона переконалася ще раз, що влада її всемогутня до того часу, доки керує імперією Потьомкін. Саме він — властолюбець і вірнопідданий, деспот і слуга. Тільки з такими соратниками вона втримається на престолі, а тих незалежних — тих Суворових, Кутузових, Румянцевих — далі від двору й керма, хай на довгій прив’язі чинять службу: без них державі не обійтися, та славу їх роздмухувати небезпечно.
Цариця нині рада, що гнів не затьмарив їй тверезого розуму. Потьомкін повинен був давно провезти її дорогами південного підкореного краю. Та спалахнула у понизов’ї Дніпра морова пошесть, а володар Новоросії, замість виїхати на місце подій, справляв оргії з такими, як ось ця, що тремтить зараз у кареті за її спиною. Десь там змовлялися з цього приводу Румянцев і Безбородько, а Перекусихіна підслухала й переказала імператриці: "Якщо здобутий край залишиться в руках Потьомкіна, то її величність ніколи не сповнить своїх намірів у справі благоустрою Новоросії". Був мент: документи Новоросійського краю — в руках цариці, на імператорському столі — даровизний лист Потьомкіну на маєток у Поволжі, всемогутній князь на колінах, на його оці вірнопідданська сльоза, а з уст — присяга влаштувати подорож до року.
Імператриця повернула голову до Браницької, спухле обличчя Катерини засвітилося ласкавою усмішкою.
— Як ваша мігрень, люба?
— О, я почуваюся уже зовсім добре, ваша величносте! — стрепенулася красуня, обдарувавши вдячним поглядом царицю.
— Я рада.
Потьомкін боїться вештатися біля двору, щоб не запідозрили його в запобігливості. Князь сподівається, що імператриця сама складе йому візита. Знову ризикує, ще раз іде ва–банк, але іншого виходу в нього нема. Або першою особою бути при троні, або абшит30. Середина втрачена давно. На позір спокійний, Потьомкін приймає відвідувачів то вдягнений у фельдмаршальського мундира при орденах і хрестах, то негліже, лежачи на дивані, демонструючи таким маніром свою байдужість до двірських інтриг. Зате вечорами, випивши трунку, потайки ходить молитися до Надбрамної Троїцької церкви Києво–Печерської лаври. Давно приспана релігійність із роками знову дається взнаки, всемогутній князь почувається невпевнено на цьому світі, довкола нього вороги, і відчуває він: сильні вони. Потьомкін нині ще грубіянить, капризує і мстить, вимагає почестей і покори, але вже не може стояти біля трону силою власної ваги. Що буде далі? Йому лише сорок сім років, жити ще довго, і треба втриматися, як Микита Іванович Панін, при кермі, а не опинитися в божевільні, як Григорій Орлов.
Потьомкін стоїть на колінах у Троїцькій церкві перед величавою картиною "Шествіє у рай". Гаряче молиться, вдивляючись у лики святих, святі обличчя набирають звичайних людських рис, холодніє молитва, і князь вже бачить не безлику процесію, а живих людей, що прагнуть потрапити до раю. Услід за святим Петром ідуть духовні й світські особи, в їхніх очах тривожна невпевненість: чи впустять? Єпископ і вчений книжник зупинилися, вони ще раз обдумують свої земні діла й самі їх зважують на вазі Феміди; купець, приклавши руку до серця, поривається вперед, сподіваючись обдурити Бога, і, можливо, йому це вдасться; позаду всіх товпляться грішниці й солдати — цим байдуже, де бути, для них усюди рай. А ось ідуть царі на чолі з Давидом — у діамантах, золоті, обличчя пихаті, а очі порожні: вони напевно куплять Бога своїм блиском, якщо він не звелить їм роздягнутись, — бо хто ж вони без царських регалій?
Зухвалий іконописець…
А поза тими, що бажають потрапити до раю, — навдивовижу спокійний світ, такий чарівний, що тільки заприміть його — і у твоїх очах зблякне скутий пишностями рай: цвітуть сади, течуть ріки, зеленіють поля, лагідні птахи й звірі мирно живуть. Бачиш? Тепер же поглянь на глузливу, ледве гіркувату посмішку старого апостола, що промовляє до тебе: "Який тобі рай потрібний, коли ти ще цього не звідав?"
Геніальний іконописець…
Князь Таврійський знає царів, знає купців, знає грішників і святенників. Але князь бачить зараз і цей мирний світ, пізнати якого не довелося, бо пройшов він повз нього, утік від нього, зваблений принадами іншого раю. Аж тепер уздрів — і гострий біль вжалив його серце.
Потьомкін підвівся. Архімандрит, відправивши вечерню, вийшов з–за аналою. Князь затримав його.
— Хто намалював цю картину, отче?
— Алімпій Голик, ваше сіятельство.
— Він ще живе?
— Ні, почив у Бозі недавно. В Лаврі похований. Помер у глибокій старості, виховавши мнозіх учнів своїх.
— Звели перенести цю картину до моєї вітальні на час мого перебування у Києві.
…Графиня Браницька, заспокоєна ласкавою усмішкою цариці, захоплено охає, дивлячись через вікно на румянцевські видовища. Камер–юнгфера Перекусихіна обдумує, яка–то буде атмосфера при дворі після цієї усмішки. Безбородько натягнутий, мов струна: про людське око друг Потьомкіна, він щиро бажає удачі Румянцеву. Сегюр, поет і досвідчений дипломат, пильно спостерігає за людьми, що вітають царський кортеж, намагається помітити хоча б в одній деталі штучність цієї вистави, побачити в очах російських підданих ту ненависть, що вражає його завжди, коли він у почті короля зустрічається з паризькими городянами. Не видно. Невже це все насправді щире?
Цариця кивнула рукою в бік натовпу.
— Можливо, плин нового часу ще не зовсім торкнувся моїх народів, — сказала, адресуючи свої слова Сегюрові, — але мені здається, що коли б я здійснила свої попередні наміри і враз їх просвітила, вони б утратили свою щирість і самобутність.