— Приємно буде порозмовляти з вами. Новикова знаєте?
— Новикова всі знають. Я ж, до того, в нього ще й мешкаю.
— Он як… — І професор замовк, довго мовчав, потім промовив півголосом, наче сам до себе: — Я давно звідти, тільки добирався сюди не поштовими дорогами, а переважно на вітрилах.
Більше не озивався. Не смів порушувати мовчанки й Карамзін, хоча вельми цікаво було докладніше дізнатись, що це за людина, яка ось опікується ним.
Але незнайомий мовчав, попливши в думках тими холодними морськими шляхами до обителі, де нічого не міняється і час стоїть на місці, де людям однаково: нинішній це рік на світі, давноминулий чи прийдешній…
Розділ другий
Задубів у снігах маленький соловецький світ — ніби навічно. Студене море, втиснуте углиб товстим льодовим покривом, десь там, всередині, ще моцувалося, уперто повзло на берег, але безсиліло на цупкому морозі й роззявленими пащами крижин застигало перед самими стінами кремля. Знесиліли берези і ялиці у зледенілому снігу; шпилі соборів і дзвіниць проклювали тріскучий туман, намагалися доп’ясти до неба, якого давно вже тут не було видно; густа тиша лягла на острови, і хіба ще тільки каркання ворон та бамкання дзвонів порушували мертвоту далекого відлюддя.
Жив усе–таки соловецький світ: над лісами й озерами в гущі промерзлої мряки сповіщало про його життя гайвороння, а в монастирі — мідний благовіст, який нагадував зсудомленій лютою білизною природі, що хай лише скресне крига — і знову виповзе з монастирської утроби той самий чорнорясий рід, до якого вже тут звикли і земля, і небо.
Люта була на Соловках зима 1787 року.
А в глибокому казематі Головленкової вежі — душно.
Кру–кру…
Вже більше ніж десять років волає старий вожай до темного неба, а небо низьке, тисне на тім’я і мовчить, і ніколи вже не відізветься хоча б далеким відлунням журавлиного крику.
Тільки раз, коли вперше виводили на Спаса, обізвався хтось: "Батьку!"
Кру–кру… А у відповідь жалібному ячанню — лише монотонне цокання потьомкінських дзиґарів, а вибивають вони завжди одні й ті ж слова, до яких не можна звикнути, та й примусити їх говорити інше теж несила: "Дослужився, дослужився, дослужився…"
Розбити б їх об стіну, ба ні, старий заводить їх щодня, щоб слухати хоча б цей голос.
Душно в казематі, бо в’язень заощадив зі свого щоденного карбованця трохи грошей і через городничого Іларіона упросив нового архімандрита перекрити стелю в казематі: текло, морозило, зітлів од вільгості козацький одяг. Змилостивився архімандрит — видав в’язневі арештантський одяг, а в’язні–старообрядці утеплили яму. Тепер в ній душно.
Чий то був голос? Хтось тут є… Якийсь козак, що його знає. Хто він і де сидить? Але вартові — Матвєєв, Михайлов і Нестюков — німі. Тільки Соханов, коли приходить його черга подавати колодникові їжу, мовить кілька слів пошепки, і так любо стає Калнишевському, що чує людську мову, бо у вічному мовчанні можна б її й забути.
— Я дам тобі заощаджену половину річного тюремного жолду, тільки скажи, де той колодник, що окликнув тоді мене на Спаса, і хто він.
Але Соханов мовчки головою похитує, а по очах видно, що знає, та не скаже, заклятий страхом. І старіє вже солдат, тож у могилу понесе зі собою таємницю, якої в’язень однаково виказати не зміг би, але яка йому потрібна, мов повітря, щоб мав за що схопитися у цьому порожньому й нескінченному житті.
Сива борода стелиться по грудях, нігті на руках і ногах — мов у хижого птаха, смерті немає, а років, либонь, близько ста. Дванадцять літ у підземеллі.
Хто ж то був?
— Скажи, Соханов, заради спасіння душі своєї. Новий архімандрит не такий лютий.
Не каже. Довгі роки мовчить. І чорне небо не озивається більше журавлиним криком, лише потьомкінські дзиґарі без упину довбуть мозок: "Дослужився, дослужився…", а розбити їх об стіну не наважиться в’язень, бо тоді зовсім спиниться час.
Новий архімандрит Ієронім і цього року не поїхав зимувати до Сумського острогу. Хоч минуло вже десять років з того часу, як великою ганьбою вкрив себе Соловецький монастир, випустивши зі своїх стін колодника Любимського, хоч давно зотліли колись всесильний і, здавалося, вічний, а зрештою, нефортунний архімандрит Досифей і дурнуватий та страшний монах Пахомій, що повісився в казематі Корожної тюрми, не заставши там свого підопічного колодника; хоч потроєна військова охорона секретних казематів гарантувала повний спокій новому душпастиреві, він волів жити постійно в монастирі й хіба лише літньої пори дозволяв собі короткотривалі відвідини зимових резиденцій у Сумах і Кемі.
Досифей не витримав несподіваного удару. Коли за тиждень по втечі Любимського зі східних та західних берегів Студеного моря повернулася погоня з порожніми руками, не знайшовши Предтечі ні на суші, ні на воді, старий архімандрит, що за час свого владарювання звик тільки до удач, написав скорбний репорт до архангелогородської консисторії для передачі її до Синоду, сам же подався на судні до Сумського острогу. Там, очікуючи у тривозі відповіді синодального суду, осліп і тієї ж зими помер. Навесні прах Досифея перевезли на Соловки і поховали біля паперті Архангельської церкви.
Тіло повішеника Пахомія загребли за цвинтарною канавою, а караульних після п’ятдесяти київ заслали до Сибіру на каторгу.
Архімандритську рипіду й саккос Синод велів передати тихому й бережливому скарбникові монастиря ієромонахові Ієроніму, якому ніколи й не снився титул преосвященного. А тому він оберігав його, як міг, тремтів і, з ляку втратити високий сан, майже не виїздив з монастиря, воліючи особисто стежити за монастирським і тюремним замками й не передавати ключів ненадійним та заздрісним соборним старцям.
Зима, до того ж, незважаючи на нечувану холоднечу, мала свої переваги. Колишньому скарбникові, нині архімандритові, залишалося більше часу для його улюбленого заняття — перераховувати монастирські гроші й перетоплювати золоті речі у зливки; для монахів і покаянників зима теж була благодатніша, ніж виснажуюче важкими роботами коротке літо. Монахи снували біля куховарні й квасоварні, обпиваючись та об’їдаючись; караульні, приставлені до келій старообрядців, яких узимку замикали тільки на ніч, відсипалися і пиячили; старовіри–федосєєвці, котрі потрапили сюди за те, що не вінчалися у церкві, прочани, що не визнавали влади, яко Богом даної, морильники, що виснажували себе голодом во славу Божу, мали час читати молитви й писання святих отців, витісувати ложки й хрестики, шевцювати й кравцювати або ж сходитися до просторої келії біля куховарні й, чекаючи на обід, сперечатися, яка секта справедливіше тлумачить істини віри.