Відтоді почав жити надією, що заіржавілий шмат заліза допоможе йому вибратися на волю. Та невдовзі переконався, що надія ця марна.
Багато тижнів праці не дали майже нічого. Камінь з каменем зчеплювався міцним розчином, що не піддавався залізові, вузький рівчак перестав глибшати, і опустилися в Павла руки.
Іноді здавалося, що божеволіє, і, боячись цього, замислив тим бруском заподіяти собі смерть. Свідомо відкладав самогубство, бо ще вабила спокуса побачити світ Божий на святого Преображення Господнього. Першого ж дня після Спаса настане всьому кінець.
Сам не знає, чому тоді серед монастирського подвір’я, коли його відводили з церкви до каземату, повернув раптом голову. Можливо, ще раз хотів глянути на сонце, що зачепилося краєм диску за гострого шпиля Головленкової вежі. Мабуть. Та цієї миті побачив, як з вузького проходу між вежею і млином вийшли спочатку два солдати, за ними — сивий дід з похиленою головою у синьому козацькому жупані, позаду — ще два конвоїри. Тоді зупинився, бо когось боляче знайомого нагадала йому постать старця. Старий колодник підніс закуті руки, голову звів до неба, і несподівано скрикнув Любимський, упізнавши кошового отамана Запорізької Січі:
— Батьку!!
Тоді його підштовхнули конвоїри, затулили йому рота й потягли до Корожної вежі. Любимський сіпнувся, щоб ще раз побачити старого колодника, але стіна чоботарні вже заступила монастирське подвір’я. Та неомильно знав: це був він — Петро Калнишевський.
До пізньої ночі лежав Павло на прічі, і стогнав з невимовного болю, і проклинав себе за свій проклін Україні, бо ж сповнився він так скоро: уже накладено на неї кайдани, що мають до костей, до мозку прогризти тіло її синів, щоб вони отямилися і розуму дійшли…
А десь опівночі відчув полегшу. Ні, не полегшу, а свіжість думки й колишню силу духу, і цілющу лють, і одчайдушну рішучість — так іноді біль болем гамується, — і він, схопившись із прічі, мовив до себе:
— Ні, ми обидва не сміємо пропасти в цих темницях!
І аж тепер згадав Сковороду, тінню якого не хотів стати, але науку його сприйняв і слова мудреця: "Чим житиме народ, коли в нього не стане зброї? А коли він матиме розум хоча б у головах окремих людей, то уподібниться кременеві, в якому причаївся вогонь".
— Ні, ми не маємо права обидва пропасти, — повторив.
Коли зарябіло віконце, Павло видобув бруска, устромленого між каміння долівки — видобув для життя, а не для смерті, — і зі силою, якої давно не відчував у тілі, почав усвердлювати його в мілку вибоїну, що її пропиляв колись за багато тижнів праці.
Серце, серце, біди люті звідусіль тебе смутять,
Ти відважно захищайся, з ворогами поборись… —
втискав поміж каміння тупе залізо, додаючи собі сил словами якогось давнього поета.
Він працював ночами в цілковитій темряві, на день замазував вибоїни пилюкою, розведеною в сечі, й тоді засинав, а вночі знову брався до роботи та все віршем того давнього співця духа крицював:
Нині ридаємо ми, ятриться рана у нас,
Завтра на інших черга.
Тож візьміть себе в руки скоріше,
Мужніми будьте!
— Мужніми будьте, мужніми будьте! — скрипів зубами, і скрипіло залізо об камінь, і сочилася кров з–під нігтів.
За кілька діб роботи він просвердлив три дірки під каменем, що тримав з одного боку товсті ломи ґрат, а однієї ночі, натиснувши на залізо, почув, що камінь хитнувся.
Він тихо скрикнув, упав на коліна, прошепотів слова молитви, а коли усвідомив її, то зрозумів, що і тепер, і перед тим читав вірші Архілоха27, якого вивчав напам’ять ще в Києво–Могилянській академії. Дякував тепер мужньому античному мандрівникові за те, що додав йому моці.
Всі шляхи богам одкриті: часто з чорної землі
Підіймають горем вбитих… —
шепотів і не стямився, коли заснув навколішки, обірвавши на півслові молитву великого язичника Еллади.
Наступної ночі подався другий камінь, за ним третій. Це була ніч під понеділок. Знав Павло, що коли цієї ночі не вибереться, вона може бути для нього останньою. Він обережно висунув зі стіни камені й поклав долі. Ґрати трималися тепер тільки за другий бік віконниці. Повиснув на їх вивільненому боці, згинаючи вниз. Вийняв шибку.
Тихо було на монастирському подвір’ї. По небі мандрували до моря перші осінні хмари.
Павло виважив зовнішнього каменя, розширюючи вузьке вікно, і виліз із каземату. Тримаючись за підвіконня, сперся ногою на виступ, що нагадував йому завжди ікло допотопного звіра. Наважився сплигнути вниз: було невисоко. Але що далі? Всі ворота замкнені. Втім, зауважив, що стіна сусідньої будівлі близько підступає до вежі: можна, притискаючись до однієї спиною, а об другу впираючись ногами, вибратися на верх фортечної стіни, в яку вмурована вежа. І він поп’явся угору…
Внизу було чорно, як у глибокій ямі, недалеко шумувало море; Павло знав, що стіна висока і там, біля її підніжжя, на нього може чатувати смерть. Але не ця… не ця… — від нагайки ката! І сковзнув у темноту.
Не відчув зіткнення зі землею, хіба що на один мент обпалило мозок щось гаряче… А далі — коли те було, не знав — наче крізь сон почув знайомий шум моря і збагнув, що живе. Розплющив очі: ніч гнала попід небом кошлаті хмари; помацав рукою обличчя — воно було липке від крові; підвівся, ступив крок — міг ступати, і незмірна радість віднайденої волі погнала його на дорогу, що сіріла обіч фортеці, відгинаючись од неї до лісу.
На розвидні знесилений Любимський добрів крізь гущавину до морської саги і впав долілиць на обмите хвилями каміння.
Позаду нього вигнулася дугою чорна стіна лісу, попереду бігло від берега у безвість море, недалеко гойдалася при березі якась колода. Павло напружив зір і розпізнав малого рибальського човна.
Спробував підвестися, та вже не міг. Повз, рачкував до човна, збиваючи до крові лікті й коліна, бо нічні сутінки рідшали — наближався день, а з ним і неминуча загибель. Та Павло вже вірив, що доповзе, і що вітер віднесе човна в море, і що добереться він до фіннів чи шведів, і вірив у те, що колись приб’ється до Франції, до якої не пощастило втекти з Москви.
Віра була надто відчайдушна, але не могло її захитати ні усвідомлення того, що разом зі світанком почнеться погоня, що вутлий човен може потонути в осінніх бурях, що йому загрожує голодна і спражна смерть на безкраїх водах Студеного моря.