Натовп двигтів, клекотів, тиснувся до солдатського кола, за яким просто на снігу біля підніжжя ешафота сиділи закуті в кайдани пугачовці. Спритніші роззяви вилазили на дерева й дахи двоповерхових рублених будинків, видряпувалися на баню церкви Анниного Зачаття, щоб побачити небувалу кару.
Враз оддалік, з боку Кам’яного мосту, пролунав владний поклик: "Розступись!", у людський натовп влетіла трійка коней, запряжена в сани. На санях, стиснутий з боків конвоїрами, сидів закутий чорнобородий чоловік. Він дивився перед себе мимо людських облич і, певно, нічого не бачив, окрім власного життя, якому відлічував останні секунди тупіт кінських копит. Поруч з Пугачовим, теж закуті, сиділи його побратими Перфільєв, Падуров, Шигаєв, Торнов — у них байдужі обличчя, очі навіть усміхнені, вони приглядалися до людей зі спокійною цікавістю, ніби їхали не до шибениці, а буйною тройкою на Масницю Олексіївським передмістям.
— Харциза везуть! — ревнуло перекатом над головами юрби, передні ряди ще тісніше зімкнулися зі солдатським колом, і раптом мертво стихло на майдані: крутими сходами на поміст виводили Пугачова. В баранячій шапці, у білому кожусі, він стояв, спокійний і прямий, біля стовпа й поглядом линув за Москву–ріку: там, на Боровицькому горбі, стриміли в небо хрести кремлівських соборів, а над усім цим величним громаддям височіла золотоверха дзвіниця Івана Великого. Дивився тепер в’язень туди, куди збирався увійти з яїцьким військом яко переможець і народний цар. Не дався йому білокамінний Кремль, та й не судилося обминути високого помосту на Болотній площі.
Не було страху, тільки жаль, що запікся у душі однією згадкою. З перев’язаною рукою, в довгополій шинелі квапиться до станиці Зимовейської відпущений з війни поранений солдат Омелько Пугач; ось забіліла станиця в долині, і ні про що він уже не думає, лише про менших сестер, що залишилися без нього напризволяще, а назустріч іде якась лахмітна постать з торбою за плечима: "Дай копієчку, служивий". Дістає з кишені мідяка, і раптом здушений крик проривається крізь горло: "Сестро!" Тільки це — на тлі золотого марева…
Відірвав очі від бань кремлівських соборів, глянув на мовчазний народ. Чого його тут стільки? Скорбота в них, зловтіха чи звичайна цікавість: як рубатимуть голову ватажкові?.. А як судитимуть майбутні судді пам’ять нинішніх переможців і повержених? Який трон озолотять, а який поламають, кого наречуть лиходієм, а кого звитяжцем? Ех, якби то знати, може б і легко було нині класти голову на плаху!
Пугачов не чув, як аудитор головної поліції, скинувши трикутну шапку, читав довжелезний вирок, дійшли до вух тільки останні слова, і тоді опустилась його голова на груди…
— Лиходія Пугачова живим четвертувати, чотирьох сотників повісити, всім іншим повиривати ніздрі й заслати до Сибіру, — закінчив аудитор.
Це вже кінець. Пугачов відчув тепер, що є у нього руки й ноги, які зараз захрустять під ударами сокири, і не жахнувся, а тільки дивно стало, що якийсь час він лежатиме, як обчухраний стовбур, покіль зітнуть голову.
Хтось подав йому в руки дві свічки, підійшов священик з хрестом, Пугачов поцілував хреста, потім поклонився до землі на всі чотири сторони світу, промовив звучно:
— Прости, народе православний, відпусти мені, в чому я завинив перед тобою!
І впали долу свічки з рук.
Тут кинулися головний і підручний кати, почали здирати кожуха, і Пугачов допоміг їм — сам зняв малинового каптана; головний кат наказав підручному кинути засудженого на поміст, але Пугачов ліг без примусу, розпростерши руки, мов убитий орел крила.
Підручний кат виступив уперед з сокирою, його очі зловтішно блищали — це ж йому нині випало щастя рубати по живому, — і тоді пролунав над юрбою, занімілою в нестерпно довгому очікуванні, жіночий вереск:
— О всемилостива царице, уздри з Петербурга, вкороти його муки!
І сталося несподіване. На поміст знову вийшов аудитор головної поліції і щось сказав до головного ката. Той грубо відштовхнув свого помічника, якому голови рубати не належиться, підійшов до засудженого. Здійнялася сокира, блиснула на сонці й упала: голова покотилася помостом, чи то зітхнув, чи зойкнув народ, і тоді знову почувся той самий жіночий голос, сповнений благоговійної вдячності наймилостивішій цариці:
— Хвала тобі, заступнице наша!
І підхопила цей клич юрба…
Голова Пугачова закрутилася високо на колесі й зупинилася — очима до золотої бані кремлівської дзвіниці.
Підручний кат з озлобленням відрубував мертвому руки й ноги, люто позираючи на свого начальника, що стояв тепер гордо з опущеною сокирою.
Північна Семіраміда, певно, й не здогадувалася про катівське марнославство, готуючи нинішній "гуманний спектакль". А втім, вона і цього разу думала лише про себе. Не
вдовзі прийде лист від Вольтера, повний визнань і компліментів, а сьогодні їй дякує народ:
— Хвала тобі, заступнице наша!
На шибеницях гойдалися повішені, біля ешафота нелюдськими голосами кричали козаки, яким виривали ніздрі.
Іван Максимович, здерев’янілий, примерзлий до землі, стояв незрушно, хоч люди почали вже розходитися. Надто багато для нього… Кілька годин тому на Кам’яному мості він побачив учорашніх французів і бакалавра філософії, що теж ішли на Болотну площу. Бакалавр підійшов до нього, сказав: "Майоре, а ви впізнали вчора Калнишевського. Мене поліції не видали — й цим спокутували свій підлий страх признатися до людини, з якою, мабуть, на кулі разом ішли".
Синельников ще не міг отямитися від цих слів, а вдячний жіночий лемент вторував їм… "Так, так, — подумав, — забрати в народу все і дати йому крихту, за яку він буде по–рабськи вдячний. Забрати мужність і вселити страх. Хвала тобі, заступнице наша…"
З отупіння вивів шепіт: хтось позаду вимовляв біблійні слова тяжким прокльоном:
— Окаянна дочко Вавилона… щасливий буде той, хто відплатить тобі за все, що ти заподіяла…
Синельников оглянувся. Сивовусий старий козак, до якого він учора побоявся підійти, стояв і втирав сльози.
— Петре Івановичу, — покликав тихо.
З–під навислих брів глянули темно–каламутні очі, а складки зморщок на обличчі розпогодилися.