Німів майдан, мов блискавкою вражений. Грому ще не чутно було, та за мить і він пролунав:
— Брехня! Маніфест фальшивий!
Це вигукнув Панас Тринитка.
Калнишевський стрепенувся. Він міг сподіватися, що колишній джура ще раз скаже йому свою правду у вічі, як говорив колись, за що довелося його прикувати до гармати. Але заклику до бунту від нього не чекав.
— Під ноги тую цидулу! — пролунало більше голосів, та цієї хвилини з крамного базару вихопилися вершники карального загону осавула Ногая й обступили майдана. Скориставшись миттєвим затишшям, поперед старшин виступив піп Сокальський і затяг:
— Тобі присягаємо, Богом послана милостивице наша, вірними бути повелінням твої–і–м!..
Калнишевський остовпів. Він ще не звільнився від страху перед бунтом, яким ніколи не керує розум, лише пристрасті, а вже йому — так, йому! — на допомогу йшли Ногай і Сокальський, яких він не кликав і котрі йому не підвладні. І аж тепер відчув, якою важкою стала булава, — такою важкою, що й піднести її несила. Бо ж і не його рукам вона належить. У нещасливий мент випустив її з рук…
Після ради старшинство зібралося у січовій канцелярії.
— Я насмілюся доповісти її величності, — сказав поручик, — про єдинодушне й присягою скріплене прийняття царського маніфесту. До цього ж додам, що за вашим наказом, пане кошовий отамане, каральні загони осавула Ногая ревно виловлюватимуть розбишак, що насміляться порушити спокій у поспільстві.
Другого дня на розвидні Калнишевський покликав до себе Панаса Тринитку. Перед ним стояв уже не той молодик, що колись з побожним захопленням дивився на свого полководця. Гіркота розчарувань, а ще слід років позначили обличчя козака, ластовиння потемніло, від очей поповзли перші рисочки змужніння.
— Що маєш сказати мені, Панасе? Кажи, бо знаю: маєш щось повісти.
— Чому саме мене покликав владний отаман? Є ж старшини, буваліші за мене, їх послухай, та скажуть вони те саме, що й я.
— Владний отаман… А чи відаєш ти про те, що в мене менше влади, ніж у тебе?
— Тоді віддай булаву іншому. Навіщо тримати її безсилому?.. Але ж ні, ти ще сильний, отамане, тільки волю тобі зламали цяцьками й облудними словами повелителі твої. І ти втратив орлиний зір, і слух готура, без чого полководець стає сліпою совою і глухим тетеруком. А коли ватажок не чує більше плачу братів своїх і не бачить їхнього горя, тоді він сам кричатиме, та вислуханий не буде. Чого ти покликав мене, отамане? Поговориш зі мною, щоб душу відвести, а радитимешся з переодягнутим єзуїтом Сокальським?
— Що ти сказав? — схопився Калнишевський, самому ж бо цей сумнів гриз усю ніч мозок, і, не чекаючи відповіді, вийшов із куреня.
— Хто єси?! — шарпав попа за ріденьку борідку, вивівши його до сіней січової школи. — Хто єси?
— Ба… бакалавр богослов’я, ясновельможний пане… — засмикався переляканий піп, а коли отаман охолов, випростався, поправив рясу, мовив: — Не чіпай, отамане, слугу Божого і царського. Ти ж бо знаєш, що послав мене сюди сам граф Румянцев, і ми обидва з тобою хоч–не–хоч коритися йому мусимо. Знову натроюдила тебе голота, якій я не припав до шмиги? То пораджу тобі: слухай не її, а моїх благочестивих напучень. Так буде краще… Нема ж бо нічого закритого, що не відкриється, і захованого, що не виявиться. Так сказано в Писанії.
Опустив руку Калнишевський, вражений відвертістю попа, і гнів кошового, що підкотився до самого горла, здушував боляче чийсь холодний владний кулак.
…Владний кулак схопив Ґонту в Сербах і віддав його на люту смерть. Залізняка заслав до Сибіру. Гайдамакам стинав голови в Кодні. А на Запоріжжі виловлював гайдамацьких недобитків руками осавула Ногая, запроторюючи їх до січової пушкарні.
На початку осені коліївський загін отамана Шила, який ще змагався з шляхтою на півдні, вдерся в погоні за конфедератами до турецького містечка Балти, що за Кодимою, зопалу потлумивши яничарську орту.
Туреччина оголосила війну Московії. Катерина написала до Румянцева:
"Ми визнали за потрібне прописати вам: для отримання запорізьких козаків від різних зухвалостей використати їх, усіх зібравши, проти неприятеля".
Голівка дівчини схилялася щораз нижче до грудей Калнишевського, очі допитували його і чекали на відповідь — у тузі й надії. А він мовчав. Миготіло полум’я свічки над мідним канделябром, дзиґарі полковника Колпака розмірено цокали на стіні, а даровані, в кишені отаманського каптану, ледь чутно тіктакали, байдуже й упевнено відмірюючи час. За вікном у синій вечірній тиші святкувала зима.
Свято білої зими — людно на січовому передмісті Гасанбаші.
Різдво!
Зі самого ранку біля шинків — стовпища: регочуть, пхаються до шинквасів, грають на кобзах, пробують силу козаки, п’ють. Кружляють поставці по кругу, шинкарі черпають коряками брагу й не встигають, скиглить лірницька жебранка під ворітьми крамного базару, на майдані жевріють кабиці14, лоскоче ніздрі пахуча пастирма. Всі сьогодні тут: молодики й бувальці, шевці й кравці, колісники, ковалі й шаповали. Торгують греки, вірмени, жиди. Козаки п’ють.
— Христос рождається!
— Славіте його!
За кожною кабицею — гурт.
— Панасе, а йди–но сюди, — гукає Тринитку отаман Титарівського куреня Іван Саранча: той разом зі Сисоєм Шалматовим тиняється по базарі, заглядаючи, в якому шинку менша метушня. — Та тягни зі собою того тверського характерника, може, йому хоч нині, при сивусі, відстане язик від піднебіння… То як було, Панасе, з тим Хомою, що його теля з’їло? Розкажи, поки тетеря впріє. Слухайте, товариство, бо цю байку Тринитка ще позаминулого Різдва розпочав, то, мо’, до цьогорічного Водохреща вже й закінчить.
Панас вихилив половину кухля й передав Шалматову, той пригубив і з наївністю дитини вдивлявся у рот побратима. Сам балакуном не був, зате вмів слухати як ніхто; і бувальщину, і небилиці сприймав усією своєю сутністю, щоб потім дивним чином перемінити живі слова в мовчазні руковитвори.
— Ну, то загавкав на селі собака, — повагом почав Панас, а Хома лежить на печі у просі та й каже: "Держи, держи, Мусю, а я в хаті не боюся". А жінка шепоче: "Ой чоловіче, який ти відважний!" — "О, я ще й з печі злізу та й крикну!" — "Та ну!" — "А я ще до сіней вийду та тюкну!" — "Ой леле!" — "Жінко, та я ще й надворі гукну!" І таки вийшов бравий Хома, а гусар — шасть до сіней — і двері зачинив. Ходив, ходив Хома під хатою, а далі кричить у вікно: "Жінко, відчини!" — "А хто там?" — пита жіночка, а сама з гусаром лежить. "Та то я, Хома твій". — "Цур тобі й пек, мій Хома вдома, ось біля боку лежить". Мабуть, сатана обморочив, подумав Хома, та й пішов до кума Петра, щоб той його до хати довів. Узяв Петро Хому на плечі й несе під вікно. "Кумо, відчини, чоловіка тобі приніс". — "Та мій Хома вдома". — "А що ж це воно на мені сидить?" — "Та то, куме, сатана. Ось помацай, якщо волохате, то неодмінно сатана". Лапнув кум Петро — царице небесна! — як кинеться, як хокне зі себе Хому та давай тікати. Зостався уп’ять Хома в самій сорочці на морозі, зайшов до хліва, підмостився під бугая та й заснув.