Червінь поволі розпливалася, біліло знову довкруги, і в тому червоно–білому мареві проступив силует гомілатого генерала. Він згорбився над Калнишевським і проказав:
— На все своя пора.
Отаман схопив зі столу боклагу, наливав горілки до пугаря і випивав раз по разу, а коли пугар вдарився об поміст, він роззирнувся по світлиці, та не побачив уже гостей, тільки обличчя Колпака і злобний блиск його очей.
Спав одягнутий на постелі до вечора; а коли стало темно і на вікні над мідним канделябром замиготіло полум’я свічки, отаман розплющив очі й побачив над собою зажурене обличчя дівчини. Темні очі проймали його благанням, докором, жалем і тривожною надією.
Дівчина шепотіла:
— Пане отамане… Куди ви поділи мого Панаса? Як з Петербурга вертався, пообіцяв мені тільки до Різдва побути на Січі, а на М’ясниці прийти до мене, щоб забрати з собою… аж за Кальміус. І нема досі…
— Аж за Кальміус, кажеш, хотів тебе забрати, дівонько? Ой, видно, стелилася йому туди дорога, але самому…
І тоді згадалося кошовому свято зими, чорне свято білої зими, приготоване парким літом і жухлою осінню 1768 року.
Розділ десятий
Катерина розблагодійствувалася. У Москві, у Грановитій палаті, депутати від усіх станів розбирали з її щедрої руки закони — кому який був потрібен, і воцарялася благодать у Московії; та стогнав ще за Дніпром православний люд у лядському ярмі, і стогін цей ранив душу північної просвітительки. Засмутилося серце в неї — послала до Варшави князя Рєпніна з тридцятьма тисячами війська на допомогу слабовольному королеві Понятовському, що погодився зрівняти у правах православних з католиками.
Колишній коханець Софії Ангальт–Цербстської Станіслав–Август злякався аж такої уваги й кинувся кликати на допомогу Туреччину, та вже було пізно. Невдячному королеві, що погордував Катерининою допомогою, Рєпнін підготував сюрприза — провів по всій Речі Посполитій антикоролівські конфедерації, скориставшись неприхильністю шляхти до короля, і цим дав йому зрозуміти, що становище його дуже хистке. Тоді Понятовський погодився на всі умови, віддаючи свою долю і долю Польщі в руки Катерині.
Гра в захист православ’я закінчувалася. Підходив до кінця спектакль законодавства. Все йшло начебто добре. Проте прозорлива цариця не передбачила на цей раз, що політична комедія, розіграна у Грановитій палаті й у Варшаві, матиме для неї вельми драматичні наслідки.
Старий шляхтич Йосиф Пулавський зі своїми синами скликав у Барі конфедерацію проти сейму, короля і московських військ, а впала вона на православних, за яких так нібито ревно заступалася було Катерина. Тоді й освятили гайдамаки свої ножі.
Шлях гайдамаків від Чигирина до Умані освітлювали пожежі, а Січ нуртувала — сірома чекала рішенця кошового отамана.
Калнишевський вичікував. Давній ворог гайдамацьких ватаг, що никали то тут, то там безлюдними байраками Запоріжжя, він ще не вірив, що підійметься вселюдне повстання. Та впали Жаботин, Сміла, Черкаси, і йшло це начебто у злагоді з московськими військами, що воювали конфедератів у Польщі. Кошовий отаман чекав цидули з Петербурга: міцно в’їлася у зап’ястя та незрима нитка, що тягнулася від руки камергера Орлова; а на Запоріжжі вже ходили кобзарі, співаючи пісні про батька Максима. Ревнивість вражала самолюбство отамана: не про нього, достохвального полководця, складають пісні, а про непоказного сіромаху з Тимошівського куреня — Залізняка… Та видно, є за що. А хто б міг сподіватися, що простий запорожець, який ще за Лантуха втік зі Січі на Громоклею, де вешталися гайдамаки, торгував потім в Очакові горілкою, а згодом дав про себе знати на Мигейському острові біля гирла Ташлику як отаман гайдамацького загону, стане врешті на чолі повсталого народу?
Гайдамаки йшли з Корсуня на Умань. Не чекаючи наказу кошового отамана, вибиралися запоріжці з паланок і з самої Січі за Синюху до Залізняка. Знав про це Калнишевський, та мовчав, уникаючи зустрічей з курінними отаманами. Іноді він уже бачив себе гетьманом, що єднає розполовинену Україну, та шнур покори, що зв’язав його на герцях перед царським помостом, не давав тепер розвести руки і самочинно вийти на справжній бій.
Старшини самі прийшли до нього: отаман Титарівського куреня Іван Саранча і старий військовий товариш Гаврило Скирта.
Калнишевський розумів, що колись таки прийдуть до нього — як не ці, то інші, і готовий був до розмови, тільки блимнув на Гаврила з–під навислих брів, ніби застерігав, щоб не бурчав старий і за оборки отамана не хапав. Надто вже козаки та й старшинство потурають здольному лицареві. Але Скирта був навдивовижу сумирний, м’яв шапку в руках, ніби мужик на панському порозі, й переступав з ноги на ногу.
— Ну, говори, говори, — полагіднішав кошовий отаман.
— Раду скликай, Петре, або хоч старшинське коло, — мовив Гаврило. — Козацтво ремствує на тебе. Встала Україна, бо, роздерта навпіл, так жити більше не може, кров спливає з ран — з’єднатися мусить. А ти міг би її усю повести за собою. Та ти мовчиш. А де то чувано, щоб Січ і все Низове козацтво сиділи склавши руки, коли за волю встав народ. І Хмель, і Сагайдак зі Січі йшли.
— Не подумайте, братове, — сів за стіл Калнишевський понурившись, — що я іншим дихом дихаю, ніж ви. Та знаю від вас більше і дальше бачу. Дармо пролита кров ніколи не увіллється назад у людські жили, всякає вона в чорну землицю і навіть пирію не ростить. Я її, ту кров побратимську, приберегти хочу і звиваюся, як вуж, бо сутужно стало нашим Вольностям.
— Але ж цариця, кажуть, маніфестом благословила гайдамаків проти конфедератів, — вставив Саранча, — і сама ж послала військо на ляхів.
— Не читав я того маніфесту, Іване… А інше чув. Доніс мені полковий старшина Семен Галицький з Балти, що гайдамаки читають інший маніфест за підписом моїм. Не писав я жодного маніфесту… Чи ж писала його цариця? І це ще не все. Їздив наш піп Сокальський до Києва, то каже: дуже лютий губернатор Воєйков за те, що козаки втікають за Синюху.
— Кошовий отамане, — Гаврило Скирта хмурився, і бачив Калнишевський, як напускна сумирність зіслизає з його шкарубкого лиця, — ремствує на тебе козацтво ще й за те, що ти кудись подів попа Тарловського і без згоди товариства звідкись нового церковнослужителя запопав. А віри йому не йме козацтво… Чого ж би то простий січовий піп та до Воєйкова вхожий був?