Ш е ш к о в с ь к и й. Так, так… А потім ви продовжили свої крамольні думки в записці, яку ми виловили у спудеїв. Ось вона: "Брюховецький навів воєводів, що й донині відбирають у народу його працю, здобуту потом". І далі: "Якщо вся кров, пролита на землі, мститься на кровопроливцях, то які нагороди повинні бути за кров народу українського, пролиту від Наливайка до сего дня єдино за то, що шукав він свободи і кращого життя на власній землі й мав при тому задуми, усьому людству властиві". Або: "Таємна канцелярія уподібнилася інквізиції, в якій не приймають ні доказів, ні виправдань, ні свідчень, а тільки застосовують триразові тортури". І так далі. Я вам, голубе, обіцяю вчинити тортури чотириразові, якщо ви не признаєтеся, що це ваша записка. Кому ви її передали?
Репліка Потьомкіна офіційно дозволила зігнати промовця з трибуни. "Крамольники! — вигукували розлючені депутати. — Зрадники!"
Любимський склав аркуші своєї промови удвоє, зійшов по східцях до столу, за яким сиділи генерал–ад’ютант Комісії і секретарі, подав їх Розумовському. Кирило Григорович простягнув було руку, та враз відсмикнув її, наче опікся. Павло поклав аркуші на стіл і пішов аж у кінець зали, де сиділи малоросійські депутати.
Переляканий Полетика прошепотів на вухо Любимському: "Вертайся, небораче, до свого Страсбурга. Поки не пізно".
Л ю б и м с ь к и й. Я зовсім не мав наміру відмовлятися від того, що зміст цієї записки ідентичний змістові промови, якої мені не дали до кінця виголосити. Я поклав її тоді на стіл генерал–ад’ютанта.
Ш е ш к о в с ь к и й. Ви хочете кинути тінь підозріння на графа Розумовського?
Л ю б и м с ь к и й. За столом сиділо п’ять секретарів.
Ш е ш к о в с ь к и й. І між ними Новиков, до якого ви заходили перед своїм арештом.
Л ю б и м с ь к и й. У протоколах Комісії точно записано час чергування секретарів і час виступу депутатів, можете перевірити. Новиков закінчив роботу, записавши виступ Якова Тарновського, депутата від Прилуцького полку. Виступи Григорія Полетики і мій він слухав біля виходу.
Ш е ш к о в с ь к и й. Добре. Тепер ви напишіть своєю рукою кілька фраз.
Павло тривожно глянув на начальника політичного розшуку, але взяв перо. Шешковський розкарячився над ним, мов павук над жертвою.
Л ю б и м с ь к и й. Що писати?
Ш е ш к о в с ь к и й. А ось таке: "Славне лицарство Низове не має права повторити помилок, яких допустилося аж двічі за останніх сто років…" Пишіть, пишіть і не думайте кривити пером, я дивлюся двома очима. "Запорізьке старшинство не підтримало Степана Разіна в його святій боротьбі з гнобителями, у критичний час відвернулося від отамана Війська Донського Кіндрата Булавіна…" Рівно, рівно руку! "Настає велика пора єднання Запорізького козацтва з військом Пугачова проти коронованих петербурзьких злочинців, що задумали перетворити вільний люд на під’яремне бидло".
Любимський давно опустив на стіл перо, а Шешковський ще диктував, смакуючи перемогу.
"Перехопили…" — схилив Павло голову на руки, і тоді вперше дійняло його пекуче усвідомлення програної битви. Програної так, що й сліду не залишилося на полі.
Шешковському довелося чимало попотіти, поки натрапив на слід автора листа до запорізького старшинства. Яїцьких емісарів схопили недалеко від Богородицького ретраншементу. Один сконав під тортурами, не назвавши імені людини, що передала йому пакета, другого й нині допитують у Глухові. А Шешковський цілий рік нишпорив, шукаючи спільної нитки між цим листом і анонімним рукописом крамольної прокламації, виловленої у малоросійських спудеїв Київської академії й Московського університету. Стиль, стиль той самий!
І врешті… О, без учених людей начальникові політичного розшуку було б дуже тяжко працювати. Якби не київський митрополит, то хто зна, чи натрапив би коли–небудь Шешковський на слід Любимського. А його преосвященство митрополит Гавриїл Кременецький, давній знайомий Степана Івановича, сам написав листа до Таємної канцелярії: так і так, у нього зродилася підозра, що автором крамольного писання може бути бакалавр філософії Павло Любимський, що, повернувшись зі Страсбурга, шукає посади в академічних закладах, а в розмовах з людьми проповідує гординю і явну непокору законам. При тому він нагадує, що саме ця людина виступала на Комісії від Лубенського полку. Очевидці, що слухали його промову, стверджують, що она промова і крамольна записка — одне і те ж.
Потім — гонитва за Любимським. Та спіймати його довго не щастило: видно, пронюхав, що він уже на оці, — ніде довго не затримувався. Врешті розіслали циркуляра до наукових установ, до земських дворів, до петербурзької та московської поліцейських канцелярій. І тоді виявилося, що такий уже був затриманий московською поліцією за образу історіографа Міллера. Вчений теж підтвердив: тип явно неблагонадійний, висловлювання його під час розмови в остерії, що біля стіни Китай–городу, були просто кари гідні. І нарешті завбачливий сигнал від директора Московського університету Приклонського: заходив Любимський, затримати не знайшли способу.
"Перехопили!" — зойкнув Павло, і тоді Шешковський, захлинаючись від реготу, прискочив до в’язня і довго, з насолодою ката бив його кулаками.
У глибині казематної темені, так далеко, немов у довгому коридорі, проступила синювата квадратова пляма. Це було щось несподіване й незвичне серед цієї предовгої чорної ночі. Пляма щораз яснішала, перехрещена сірими лініями, наближалася, і врешті Павло зрозумів, що то віконце його каземату.
Було це дивним відкриттям. Адже є таки світло на світі! Павло побачив свої руки, ноги, відчув, що існує фізично, і радість сповнила його душу: він є!
Схопився з прічі й припав до ґрат. Десь там, в неоглядній і незмірній висоті, до якої звідси неймовірно далеко, напевно, ясніє літнє небо, й Студене море дивиться в нього зеленими очима відлюдних островів. А крихта світла продирається сюди, до чорного каземату, щоб не дати вмерти людині, одягнутій у темряву.
На мурі за віконцем — гостра визубина каменя, подібна до ікла допотопної потвори. Вона вкрилася великими краплями роси й наче піднялася вище за ніч. І якби… якби прогнути ґрати, то можна б до тієї роси дотягтися рукою і вмитися нею спозарання. А коли б виважити каменя, то…