Страх полишив Любимського. Ще й посміхнувся з гіркотою: матиме до кого хоч слово сказати, поки цей напутник не зітне йому голову на лобному місці або ж не задушить тут–таки, у казематі.
— Слухай–но, — мовив по хвилі, — у тебе були жінка, діти?
— Були. А що?
— І ти після своєї роботи повертався додому…
— Куди ж іще? Часом, коли перепадав заробіток, заходив до шинку…
— Ну, а вдома… мив руки від крові…
— Як коли.
— Пестив дітей, чукикав їх, казки розповідав їм на сон, розуму навчав, потім з жінкою лягав спати…
— Як усі люди.
— А вони? Як вони?..
— Ет… — зітхнув кат, і щось людське почулося у цьому зітханні. — Жінка боялася мене, не розуміла, що хтось мусить і це робити… Мусить! Просила, щоб покинув катівське ремесло. Де ж було бабі розуміти, що я зі злом борюся… А потім щезла з моїх очей разом із дітьми. Та й добре…
— Тобі платили за роботу?
— Платили, аякже… Всім платять. Але як за яку роботу. За ніздрі — то копійки, таврувати лоби доводилось задарма, за руки — полтиник перепадав, голів мені не пощастило стинати ні разу, а за них — по цілому карбованцю.
— Ти й мене на катівську дорогу напучуватимеш?
— До того ще далеко. Спочатку, сказав архімандрит, мусиш покаятися.
— Дай я подумаю…
— Думай, думай, а я поки що піду.
Загримотіли двері, й стало темно; безвихідь, як ще ні разу дотепер, здушила Павла. Він знову зажмурив очі й ліг, знову силкувався запалити свічки над іконостасом, щоб воскресити рельєф Уляни. Та не спалахнули пучки жовтого полум’я й казематна ніч не різьбила більше своїм незримим різцем людських облич. Усе витруїли більма ката–монаха холодним світлом болотних вогнів.
А з того місця, де перед тим висвічувався іконостас, долинали голоси людей, що не сіяли і не жали, а прийшли споживати виплекане чужими руками…
"Мосьє Вольтер, — почувся манірний жіночий голос, — податки в нас настільки скромні, що в Росії немає жодного селянина, який не їв би курки, коли йому захочеться. А з якогось часу в деяких провінціях надають перевагу індикам… І ще хочу поділитися з вами своєю таємницею. Я готую сюрприз моїм підданим. Уже другий рік працюю вдень і вночі над "Наказом", який дасть моїм народам нечувані у світі права й свободи. Я ж учениця покійного Монтеск’є і ваша теж… Боже мій, напоум мене сотворити справедливий суд людям за твоїм святим законом…"
"Скасування тортур? — долинає з гадючника голос начальника політичного розшуку Шешковського. — Конче треба додати до цього параграфа: "крім необхідних випадків".
"Про це і слухати не можна, Степане Івановичу. За допомогою тортур ніколи не досягнете об’єктивності дізнань".
"Приймати закони за більшістю голосів? — Це протестує князь Вяземський, генеральний прокурор і глава Сенату. — Але ж більшість голосів ще не підтверджує істини".
"Зате виявляє бажання більшості, — чується самовдоволення у голосі цариці. — Ви згідні зі мною, Микито Івановичу, правда? А яка думка прославленого поета Сумарокова про мій "Наказ""?
"Я проти звільнення російських кріпаків. Цього робити категорично не можна. Малоросійський народ від тієї волі став нестерпний".
"Ваша величносте, — безцеремонне вривається голос Григорія Орлова, — чи не задалеко ви зайшли у своїй грі з французькими просвітителями? Послухайте, що вони говорять там, у Франції: "Велике щастя для людей, коли правитель — філософ, він бо знає, що чим більше сил набирає у його країні розум, тим менше у державі зла"".
"Шарман! Це Руссо!"
"Слухайте далі: "Держава, в якій громадяни не мають волі думок і стають на шлях рабства, втрачає свою велич і мусить загинути від зовнішніх і внутрішніх ворогів. Тільки там, де громадяни вільні, де існують республіканські права…"
"Це слова старого Монтеск’є. Колись він був надто захоплений римською республікою. Якби філософ жив донині… Що ж каже Вольтер?"
"Усе, що я бачу, кидає зерна революції, яка прийде неминуче…"
"Вольтер збожеволів!"
"Ваша величносте, — голос Орлова тривожний, — чи ви знаєте, що "Наказ" у Франції заборонений?"
"Вилучити негайно його з повітових і губернських канцелярій!"
"Чи не пізно? На нерчинських срібних рудниках уже бунтують. Рудокопи домагаються в управителів царициних свобод".
"Тортури ще законом не скасовані, — зловтішно шипить голос Шешковського. — Бунтарям там уже виривають ніздрі".
"А в Кашинському повіті кріпаки відмовилися йти на панщину".
"Послати туди військо й бити канчуками! Пардон… Не набридайте мені з дрібницями, самі повинні знати, що робити… Микито Івановичу, ви наполягали на скликанні Комісії для складання нового цивільного кодексу. Беріть мого "Наказа" для керівництва — він для вас, не для черні. Скликайте депутатів від усіх станів… І думаймо всі й во славу собі приписуймо, що живемо для свого народу".
— Лицеміри, — прошепотів у напівдрімоті Любимський. — Але такими вони й мусять бути. Інакше не з’являлись би ми…
А тоді проступило з темряви добродушне й заклопотане обличчя полковника Кулябки. Таким бачив його тоді, коли у Страсбурзі, ще перед Комісією, читав присланого від нього листа.
"Любий наш Павле… Діється у нас щось незрозуміле, і ми, лубенське старшинство, просимо тебе, мужа вченого і до народу свого прихильного, покинути на час Францію і прибути до нас зі своїми порадами. Новосербію, Слов’яносербію, Слобідську Україну, п’ятнадцять сотень Гетьманщини і запорізькі землі по Інгул цариця об’єднала в Новоросійську губернію, козаків переведено в пікінери, губернатор Мельгунов насильницьки вербує цілі сотні до ландміліцейських полків… На Калнишевського надійшов донос, буцімто він провадить таємні переговори зі султаном. Аби нам ще Січ не втратити… А водночас президент Малоросійської колегії Румянцев наказав нам вислати до Москви на Комісію своїх депутатів, бо там має розв’язатися і наша доля. Одні кажуть не йти: мовляв, Комісія узаконить нашу неволю, та ще й підписатися примусять. А я думаю: може, це остання нагода обстояти свої права? Прибудь, голубе, допоможи нам, недосвідченим, скласти свого промеморіума на ту Комісію, щоб і користь була, і щоб не зарватися дарма…"
Відписував тоді Любимський Кулябці? Здається, ні… Зойкнула струною бандура — чи не Данилова? Почулося іржання коня — аж з–над Сули… Хтось корив його за байдужість — може, Луї? Весільна пісня бриніла — Улянина, і проказав він ще раз "alea jacta", і побігли дороги зі Страсбургу в долини тихих рік…